УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС


СХВАЛЕНО


Кабінетом Міністрів України

(Постанова № 437 від 22 травня 2019 р.)


спільним рішенням

Президії Національної академії наук України

(протокол № 22/10 від 24 жовтня 2018 р.)

і Колегії Міністерства освіти і науки України

(протокол № 10/4-13 від 24 жовтня 2018 р.)


ЗАТВЕРДЖЕНО


Українською національною комісією з питань правопису

(протокол № 5 від 22 жовтня 2018 р.)


2019

ПЕРЕДМОВА


Мова — запорука тривкої ідентичності нації, основа її етнокультурної цілісності. Однією з найсуттєвіших ознак такої цілісності є функціонування в різних суспільних сферах літературної мови, яка має кодифікований правопис. Правописна кодифікація мови завжди вписана в соціолінгвістичний контекст. Коли разом з тоталітарним періодом нашої історії відійшов у минуле адміністративний контроль над дотриманням правописних стандартів, ціла низка засобів масової інформації, видавництв, освітніх закладів і т. ін. стали користуватися орфографічними правилами, відмінними від офіційних. Це дезорієнтує широке коло користувачів української мови, спричиняє непевність у власній мовній компетенції, перешкоджає розширенню суспільних функцій української мови і врешті розхитує мовну норму.

Завдяки сучасним ЗМІ сьогодні маємо змогу почути усне українське слово не тільки з різних куточків України, а й з усього світу. Чуємо розмаїття акцентів, вимов, інтонацій, бо це усне українське мовлення з його природними територіальними, соціальними, віковими особливостями. На противагу некодифікованому усному мовленню, правопис — це еталон писемної літературної мови, яка, за слушним спостереженням Юрія Шевельова, є штучним витвором високорозвиненого суспільства, а не відтворенням почутого «з уст народу».

Правопис складається з трьох підсистем: графіки (букв, якими позначають найтиповіші звуки), орфографії (закономірностей поєднання букв для передавання на письмі звукового образу української мови) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають змістове й інтонаційне членування висловленої думки). Кожна з цих підсистем, як і кожний з розділів правопису, мають свою історію.

Українська графіка бере початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є буква, якої не було в традиційній кирилиці, — це ґ, що відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст. Буква ї в українських текстах спочатку вживалася замість колишньої ѣ та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення j + і. Зазнала специфікації в українському правописі й буква є, що вживається на позначення йотованого е (j + е) та е з м’якістю попереднього приголосного (ь + е); її немає в інших сучасних кириличних правописах.

З розвитком нової української літературної мови, яку пов’язують з виходом у світ «Енеїди» Івана Котляревського, письменники, які писали живою українською мовою, шукали засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їхнім давнім традиційним написанням. Цей пошук був великою мірою стихійним: від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених, іноді суто індивідуальних) правописних систем. Найпомітнішими серед них були правописні системи

Олексія Павловського, «Русалки Дністрової», Пантелеймона Куліша, Євгена Желехівського, Михайла Драгоманова. У становленні українського правопису брали участь науковці й культурні діячі і східних, і західних українських земель: Володимир Антонович, Павло Житецький, Костянтин Михальчук, Павло Чубинський, Євген Желехівський, Степан Смаль- Стоцький, Василь Сімович та ін.

У 1876 році російський імператор Олександр ІІ ухвалив акт, згідно з яким українська графіка опинилася під забороною. Українські тексти, навіть дозволені урядовою цензурою, слід було друкувати з використанням російської абетки. Після скасування цієї заборони в 1907 — 1909 роках вийшов друком знаменитий словник української мови за редакцією Бориса Грінченка, у якому застосовано принцип фонетичного українського правопису. У 1918 році опубліковано проєкт офіційного українського правописного кодексу, запропонований професором Іваном Огієнком, у доопрацюванні якого згодом узяли участь академік Агатангел Кримський і професор Євген Тимченко. У 1919 році цей проєкт був виданий під назвою «Головніші правила українського правопису». Цього ж року спільне зібрання Української академії наук схвалило

«Найголовніші правила українського правопису» — перший в історії України офіційний загальнодержавний правописний кодекс. В умовах складних геополітичних змін, війн і соціальних катаклізмів він справляв визначальний вплив на формування української мови як національного, а не етнологічного феномену. Його творці орієнтувалися, по-перше, на специфіку історичної й діалектної основи української мови, на її характерні ознаки порівняно з іншими слов’янськими мовами, і, по-друге, на мовну практику визначних українських письменників і перекладачів.

У 1925 році уряд УСРР створив при Народному комісаріаті освіти Державну комісію для впорядкування українського правопису, а в 1927 році за наслідками роботи Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові, комісія підготувала проєкт всеукраїнського правопису, в опрацюванні якого взяли участь мовознавці з Наддніпрянщини й західноукраїнських земель. Від імені держави 6 вересня 1928 року цей Український правопис, який отримав неофіційну назву «харківський», затвердив нарком освіти УСРР Микола Скрипник. Та вже за кілька років після згортання політики «українізації» й самогубства Миколи Скрипника за вказівкою влади до «харківського» правопису внесли суттєві зміни, скасувавши низку його норм як націоналістичних і таких, що «покликані штучно відірвати українську мову від великої братньої російської». У 1933 році Народний комісаріат освіти УСРР схвалив інший правопис, який з незначними змінами й доповненнями (упродовж 1930-х рр., 1946 р., 1960 р.) діяв до 1989 року. З алфавіту було свавільно вилучено букву ґ, що вплинуло на функціонування графічної й фонетичної систем мови. Репресований

«харківський» правопис з деякими змінами й доповненнями залишався чинним на західноукраїнських землях поза Українською РСР і в переважній частині української діаспори.

У 1989 році затверджено і в 1990 році опубліковано нову редакцію Українського правопису, у якій поновлено букву ґ, уточнено й доповнено окремі правописні норми. У 2015–2018 роках Українська національна комісія з питань правопису, до якої увійшли фахівці мовознавчих установ Національної академії наук України та представники закладів вищої освіти з різних регіонів України, розробила проєкт нової редакції Українського правопису. Після громадського обговорення його схвалено на спільному засіданні Президії Національної академії наук України та Колегії Міністерства освіти і науки України 24 жовтня 2018 року.

Сучасна редакція Українського правопису повертає до життя деякі особливості правопису 1928 року, які є частиною української орфографічної традиції і поновлення яких має сучасне наукове підґрунтя. Водночас правописна комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини ХХ ст. — початку ХХІ ст. вже стала частиною української орфографічної традиції. Поділяючи думку про злочинний характер репресивних дій тоталітарного режиму щодо «харківського» правопису і його творців, кодифікатори мови не можуть знехтувати тим, що мову народу творить його історія: мова змінюється, і правопис має відображати насамперед її сучасний стан. Нинішня українська мова — це багатофункціональна мова з розвиненою різноплановою стилістикою, сучасною науковою термінологією, це мова, яка взаємодіє з багатьма світовими мовами.

image

У сучасній редакції Українського правопису збережено підхід до мови як до знакової системи й суспільного явища. Правописна норма, з одного боку, ґрунтується на тісних зв’язках елементів сучасної мовної системи, що відображається на письмі, а з другого боку, — на дотриманні мовної традиції і на залежності від неї. Здебільшого традиція відображає вчорашні або позавчорашні параметри системи. Так само, як і система, традиція є закономірним регулятором мовної норми.

Сучасна українська мова — відкрита й динамічна. Змінюється словник, з’являються нові терміни в різних сферах суспільної комунікації, виникає потреба адаптації загальних і власних назв до раніше сформульованих орфографічних правил. Для чого переглядати ці правила? Для того щоб відреагувати на зміни в сучасній мовно-писемній практиці, визначити правила написання нових запозичених слів, нових власних назв, усунути застарілі формулювання та спростити й, де це можливо, уніфікувати орфографічні норми. Хоч уточнення й коригування орфографічних правил — це завдання насамперед професійних мовознавців, співтворцями Українського правопису є також широке коло освічених українців, чия писемна практика узвичаює те чи те написання.

Кожна мова засвоює іншомовні елементи, і вони здебільшого відрізняються від питомих елементів за своїми системними ознаками. В історії правопису написання слів іншомовного походження було й залишається предметом гострих дискусій. Ці слова значною мірою

зберігають свій іншомовний колорит. Намагання передати звукову форму запозичуваних слів або особливості їхнього оригінального написання веде до проникнення в українську мову нових звуків і їхніх поєднань, екзотичних граматичних явищ. Водночас, стаючи частиною української мовної системи, ці слова поступово адаптуються до української фонетики морфології, орфографії. При цьому вони не завжди вкладаються в традиційні українські парадигми й нерідко потрапляють до категорії невідмінюваних: ательє, кафе, буржуа, какао, мадам, радіо, таксі, ханум і т. ін.

Одні запозичення приходять в українську мову писемним, інші — усним шляхом. У мові-джерелі звучання слова часто не збігається з прочитанням сукупності букв, з яких воно складається (Carlisle — Карлайл, Rambouillet — Рамбує, Worcester — Вустер, billet — білет, pioneer — піонер і т. ін.). В українській, так само, як і в багатьох інших мовах, і транскрибування, яке передає звукову форму іншомовного слова, і транслітерування, яке відтворює його графічну форму, і комбіноване застосування цих підходів, і орфографічна адаптація слова були й залишаються природними й легітимними способами поповнення національного лексикону.

Реагуючи на виклики мовної практики, сучасна редакція правопису розширила межі використання орфографічних варіантів. Кожний історичний період розвитку мови має свою варіантну динаміку. Пропонуючи в новій редакції правопису низку орфографічних варіантів, кодифікатори виходили з того, що варіативність — це органічна частина правописного кодексу і тією чи іншою мірою вона притаманна кожній мові на різних етапах її історичного розвитку. Відповідь на те, який з варіантів залишиться в минулому, зможе дати лише майбутнє.

Якою має бути «правильна українська мова»? Чи загрожують їй іншомовні впливи, а якщо загрожують, то в якій частині мовної системи й наскільки? Яку мову ми передамо нащадкам? Ці й подібні питання, що десятиліттями не втрачають своєї актуальності, спонукають до періодичного оновлення, перегляду й доопрацювання правописного кодексу, граматики й словників. Спадкоємність у мові — це зв’язок між поколіннями, які жили, живуть і житимуть в Україні. Пошук балансу між системними параметрами сучасної мови, з одного боку, й різночасовими прикметами української мовної традиції, з другого боку, — найскладніше із завдань, що поставали перед творцями національного правопису на кожному з етапів його розвитку. Нова редакція правопису є кроком до розв’язання цього завдання з позицій історичної й етнографічної соборності української мови й української нації.


Українська національна комісія

з питань правопису

І. ПРАВОПИС ЧАСТИН ОСНОВИ СЛОВА


БУКВЕНІ ПОЗНАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

§ 1. Правопис наголошених і ненаголошених Е, И

Наголошені голосні е та и у вимові виразні, тому їх передаємо тими самими буквами: дале́ко, ви́ соко. Ненаголошені е та и невиразні у вимові. Їх передаємо тими самими буквами, що й під наголосом: вели́ кий, величе́зний, бо ве́лич; держу́, бо оде́ржати; клекоті́ти, бо кле́кіт; несу́, бо прине́сений;

село́ , бо се́ла; шепотіти, бо ше́піт; криве́, бо кри́ во; трима́ ти, бо

стри́ мувати, широ́ кий, бо ши́ роко та ін.

У словах із постійним наголосом невиразний звук перевіряємо за

словником: лева́ да, кише́ня, мину́лий.

§ 2. Уживання І, И на початку слова

На початку слова звичайно пишемо і відповідно до вимови: Іва́ н, і́грашка, і́дол, ікати (‘вимовляти і замість и’), іко́ на, іменува́ ти, ім’я́, інди́ к, і́ноді, іржа́ , існува́ ти, і́стина, іти́ .

Деякі слова мають варіанти з голосним и: і́рій і и́ рій, ір

жорстока людина’).

од і и́ род (‘дуже

И пишемо на початку окремих вигуків (ич!), часток (ич який хитрий), дієслова и́ кати (‘вимовляти и замість і’) та похідного від нього іменника и́ кання.

И на початку слова вживаємо в деяких загальних і власних назвах, що

походять із тюркських та інших мов, відповідно до їх вимови в цих мовах:

ийбе́н, ир, Ич-оба́ , Кім Чен Ин.

§ 3. Ї

Букву ї, що позначає звуки й + і, пишемо:

  1. На початку слова та після букви, що позначає голосний: героїзм, ї́жа,

    їжа́ к, їзде́ць, ї́здити, ї ти, їх, ї́хати, краї́на, мої́, наївний, твої́, руїна.

  2. Після м’якого знака: Ана́ ньїн, Віньї́.

  3. Після апострофа: в’їзд, з’їзд, об’ї́хати, під’ї́зд, Заха́ р’їн.

  4. В іншомовних словах після букви, що позначає голосний: архаї́чний,

егої́зм, еліпсо́ їд, моза́ їка, проза́ їк, целуло́ їд (див. ще § 126).

Примітка. Ї не пишемо після префікса або першої частини складного слова, якщо вони закінчуються буквою, що позначає голосний, а наступний склад або друга частина складного слова починаються з і: доістори́ чний, заінтригува́ ти, переіна́ кшити, поінформува́ ти; новоірла́ ндський, староінді́йський.

§ 4. Я, Ю, Є

Букви я, ю, є пишемо:

  1. На початку слова, після голосного та після апострофа для позначення звукосполучень й + а, й + у, й + е: я́кість, юроди́ вий, єство́ ; моя́, зна́ ю, твоє́; п’ять, м’я́та, в’юн, б’ють, п’ємо́ .

  2. Після букви на позначення приголосного звука для передання його

м’якості: дя́дько, лю́ ди, оста́ ннє, сюди́ , ряд, ря́сно, рюкза́ к, рюш.


БУКВЕНІ ПОЗНАЧЕННЯ ДЕЯКИХ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

§ 5. Буква Г

Буква г передає на письмі глотковий щілинний приголосний звук як в українських словах (берегти́ , вого́ нь, га́ дка, гука́ ти, дороги́ й, жага́ , згин,

кри́ га, могу́тній, пагіне́ць), так і в загальних та власних назвах іншомовного походження (на місці h, g) (абориге́н, агіта́ ція, агре́сія, бага́ ж, болга́ рин, брига́ да, газе́та, генера́ л, геоло́ гія, горизо́ нт, гра́ мота, делега́ т, кілогра́ м, логопе́д, магази́ н, педаго́ г, фотогра́ фія; Єва́ нгеліє, Гоме́р, А́ нглія, Гаа́ га) (див.

ще § 122).

§ 6. Буква Ґ

Буква ґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний:

  1. в українських та в давно запозичених і зукраїнізованих словах: а́ ґрус, ґа́ ва, ґа́ зда́ , ґандж, ґа́ нок, ґату́нок, ґвалт, ґе́ґати, ґедзь, ґелґота́ ти, ґелґотіти, ґерґелі, ґерґота́ ти, ґерґоті́ти, ґи́ ґнути, ґирли́ ґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґо́ ґель- мо́ ґель, ґонт(а), ґрасува́ ти, ґра́ ти (іменник), ґре́чний, ґринджо́ ли, ґрунт, ґу́дзик, ґу́ля, ґура́ льня, джиґу́н, дзи́ ґа, дзи́ ґлик, дриґа́ ти і дри́ ґати, ремиґа́ ти тощо та в похідних від них: а́ ґрусовий, ґаздува́ ти, ґвалтува́ ти, ґе́рґіт, ґратча́ стий, ґрунтови́ й, ґрунтува́ ти(ся), ґу́дзиковий, ґу́лька, проґа́ вити і под.

  2. у власних назвах — топонімах України: Ґорґа́ ни (гірський масив),

Ґоро́ нда, У́ ґля (села на Закарпатті), у прізвищах українців: Ґалаґа́ н, Ґалято́ вський, Ґе́ник, Ґерза́ нич, Ґерда́ н, Ґжи́ цький, Ґи́ ґа, Ґо́ ґа, Ґо́ йдич, Ґо́ нта, Ґри́ ґа, Ґудзь, Ґу́ла, Лома́ ґа.

§ 7. Апостроф

Роздільність вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного на письмі позначаємо апострофом.

Апостроф пишемо перед я, ю, є, ї:

  1. Після букв на позначення губних приголосних б, п, в, м, ф: б’ю, п’ять, п’є, в’я́зи, солов’ї́, м’я́со, рум’я́ний, (на) ті́м’ї, жира́ ф’ячий, мереф’я́нський; П’я́ ста, В’ячесла́ в, Дем’ян, Максим’ю́ к, Стеф’ю́ к.

    Примітка. Апостроф не пишемо, коли перед буквою на позначення губного звука є інша буква (крім р), що належить до кореня (основи): дзвя́кнути, духмя́ний, ма́ впячий,

    медвя́ний, морквя́ний, різдвя́ний, свя́то, тьмя́ний, цвях, але: арф’я́р, ве́рб’я, торф’яни́ й, черв’я́к. Коли така буква належить до префікса, то апостроф пишемо, як і в спільнокореневих словах без префікса: зв’язо́ к, зв’яли́ ти, підв’яза́ ти, розм’я́кнути, сп’яні́ти.


  2. Після р: бур’я́н, міжгі́р’я, пір Валер’я́н, Мар’я́н, Мар’я́на.

    ’я, ма́ тір’ю, кур’є́р, (на) подвір

    ’ї;


    Примітка. Апостроф не пишемо, коли ря, рю, рє означають сполучення м’якого р із наступними а, у, е: буря́к, бу́ряний, кря́кати, ряби́ й, рю́ мсати, крюк.

  3. Після к у слові Лук’я́н і похідних від нього: Лук’я́ненко, Лук’яню́ к, Лук’яне́ць.

  4. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на

твердий приголосний: без’я́дерний, без’язи́ кий, від’ї́зд, з’є́днаний, з’ї́хати, з’яви́ тися, напів’європе́йський, об’є́м, під’ї́хати, під’ю́ дити, роз’ю́ шити, пан’європе́йський; дит’я́сла, камер’ю́ нкер, Мін’ю́ ст.

Примітка 1. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишемо: безіме́нний, зініціюва́ ти, зеконо́ мити, загітува́ ти, зорієнтува́ ти, зумі́ти.

Примітка 2. Про апостроф у словах іншомовного походження див. § 138, у прізвищах та географічних назвах див. §. 144, 151.


§ 8. ЙО, ЬО

  1. ЙО передає звукосполучення й + о:

    1. на початку слова та після букви, що позначає голосний: його́ , йому́, завойо́ ваний, привілейо́ ваний, райо́ н, чийо́ го;

    2. після букви на позначення приголосного, переважно на початку

    складу: батальйо́ н, бульйо́ н, вйо́ кати, Воробйо́ в, курйо́ з, мільйо́ н, Соловйо́ в.

  2. ЬО пишемо після букви на позначення м’якості приголосного перед о:

всього́ , Ковальо́ в, Линьо́ в, льон, льох, сього́ дні, сьо́ мий, трьох, тьо́ хкати, цього́ .

Чергування голосних


§ 9. Чергування О — І, Е — І

  1. У сучасній українській мові звуки о, е у відкритих складах чергуються з і в закритих складах:

    1. під час словозміни:


      а) водопій — водопо́ ю, дохі́д — дохо́ ду, кінь — коня́, ка́ мінь — ка́ меня, лід

      — льо́ ду, мій — мого́ , сім — семи́ , у́стрій — у́строю; ніч — но́ чі — ні́ччю,

      пе́вність — пе́вності — пе́вністю, ра́ дість — ра́ дості — ра́ дістю, ви́ селок — ви́ сілка, о́ сінь — о́ сені — о́ сінню, (у) вели́ кому — (у) вели́ кім;

      б) гір — гора́ , ніг — нога́ , осіб — осо́ ба, слів — сло́ во, сіл — село́ ;

      в) ба́ тьків — ба́ тькового, ба́ тькова; бра́ тів — бра́ тового, бра́ това;

      Василі́в — Василе́вого, Василе́ва; ковалів — ковале́вого, ковале́ва; Петрі́в —

      Петро́ вого, Петро́ ва; шевців — шевце́вого, шевце́ва;

      г) Ка́ нів — Ка́ нева, Ки́ їв — Ки́ єва, Фа́ стів — Фа́ стова, Ха́ рків —

      Ха́ ркова, Черні ів — Чернігова;

      ґ) вівса́ — ове́с, вівця́ — ове́ць, вісь — о́ сі;

      д) бі́йся — бою́ ся, стій — стоя́ти;

      е) вів, ві́вши — вела́ (вести́ ); замів, замі ши — замела́ (замести́ ); міг,

      мігши — мо́ жу (могла́ , могти́ ); ніс, ні́сши — несу́ (несла́ , нести́ ); плів, плі ши

      • плела́ (плести́ ), а також ріс, рі́сши — росла́ , рости́ .

    2. під час словотворення: будівни́ к (пор. будо́ ва), ві́льний (пор. во́ ля),

    кі́лля (пор. кола́ ), підні́жжя (пор. нога́ ), подвір’я (пор. двора́ ), робітни́ к (пор.

    робо́ та); зі́лля (пор. зеле́ний), сільськи́ й (пор. село́ ) та ін.

    О, Е, що не переходять в І

  2. О, е не переходять в і в закритому складі за таких умов:

    1. коли ці звуки вставні або випадні: вікно́ — ві́кон, земля́ — земе́ль, ка́ зка — казо́ к, со́ тня — со́ тень; ви́ тер — ви́ тру, ві́тер — ві́тру, вого́ нь — вогню́ , день — дня, розде́р — розідра́ ти, сму́ток — сму́тку, сон — сну, тра́ вень — тра́ вня.

      Примітка 1. У формах окремих слів о, е не випадають: лоб — ло́ ба, мох — мо́ ху, рот

      • ро́ та, лев — ле́ва.

        Примітка 2. За аналогією до форм книжо́ к, казо́к маємо о між приголосними в родовому множини й у деяких іншомовних словах: а́ рка — а́ рок, ма́ рка — ма́ рок, па́ пка — па́ пок тощо, але: парт, форм, сакль та ін.


    2. у групах -ор-, -ер-, -ов- між приголосними: торг — то́ ргу, хорт —

      хорта́ , смерть — сме́рті, вовк — во́ вка, шовк — шо́ вку, але погір пого́ рда);

      дний (пор.

    3. у групах із повноголоссям -оро-, -оло-, -ере-, а також -еле-: горо́ д, моро́ з, по́ дорож, по́ рох, сто́ рож; во́ лос, со́ лод; бе́рег, пе́ред, се́ред, че́рез;

      зе́лень, пе́лех, ше́лест та ін., але: моріг, оборі́г, порі́г, смо́ рід;

    4. у родовому відмінку множини іменників середнього роду на -енн(я): зна́ чень (зна́ чення), поло́ жень (поло́ ження), тве́рджень (тве́рдження), тво́ рень (тво́ рення);

    5. в абревіатурах і в похідних утвореннях: соцстра́ х, соцстра́ хівський, спецви́ пуск, спецко́ р, спецко́ рівський, спецо́ дяг, торгфло́ т та ін.;

    6. у словах іншомовного походження: агроно́ м, інжене́р, студе́нт, том

    та ін.

    Примітка. За аналогією до слів української мови, де є чергування о, е з і, таке чергування з’явилося й у деяких давно засвоєних словах іншомовного походження: Анті́н

    ь — куреня́, папі́р —

    Відхилення в чергуванні О — І, Е — І

  3. Є багато позицій, коли чергування о, е з і у відкритих і закритих складах немає всупереч наведеним правилам:

  1. і наявне у відкритому складі в словах з основою, вирівняною за іншими відмінками чи формами:

    а) у формах називного відмінка однини: гребіне́ць (гребінця́), дзвіно́ к

    (дзвінка́ ), каміне́ць (камінця́), кі́готь (кігтя), кіло́ к (кілка́ ), кіне́ць (кінця́),

    ні оть (нігтя), оліве́ць (олівця́), реміне́ць (ремінця́), рі́вень (рівня), стіжо́ к

    (стіжка́ ), торгіве́ць (торгівця́), фахіве́ць (фахівця́) та ін.;

    б) у формах родового відмінка множини: вікон (вікно́ ), ві́чок (вічко),

    гіло́ к (гі ка), зіро́ к (зірка), кіле́ць (кільце́), лі́жок (ліжко), ні́жок (ні́жка),

    плі́то́ к (плі ка);

    в) у формах іменників зі значенням зменшеності за аналогією до таких форм, як кіл — кілка́ , міст — містка́ , гі́рка (де і в закритому складі): кіло́ чок,

    місто́ чок, ні енька, гіронька, але слівце́ — слове́чко;

  2. у групах -оро-, -оло-, -ере- о, е переходять в і:

    а) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (здебільшого з рухомим наголосом) і в похідних від них іменниках на -к-(а) зі значенням

    зменшеності: борода́ — борі́д — борі́дка, борона́ — борін — борі́нка, голова́ —

    голі́в — голі́вка (і голо́ вка — з іншим значенням), сторона́ — сторі́н — сторі́нка, череда́ — чері́д — чері́дка;

    б) у родовому відмінку множини іменників здебільшого середнього роду

    й відповідних іменниках зі значенням зменшеності: боло́ то — болі́т —

    болі це, воро́ та — ворі́т — ворі ця, долото́ — доліт — долі́тце, але:

    де́рево— дере́в — деревце́, джерело́ — джере́л — джере́льце;

    в) у деяких похідних іменниках середнього роду з подовженим

    приголосним: бездорі́жжя, Запоріжжя, підборі́ддя, роздоріжжя (але:

    лівобере́жжя, узбере́жжя), а також без подовження: безголів

    хоч безголо́ сся, повноголо́ сся;

    ’я, поголі́в’я,

  3. і в закритому складі маємо у формах чоловічого роду однини дієслів минулого часу й дієприслівників з повноголоссям, якщо відповідні форми жіночого та середнього роду однини й форма множини мають наголос на кінцевому складі: волі́к, волі́кши (волокти́ ), збері́г, збері́гши (зберегти́ ),

    стеріг, стерігши (стерегти́ ), бо: волокла́ , зберегла́ , стерегла́ ; волокло́ ,

    зберегло́ , стерегло́ та ін., але: боро́ в, коло́ в, моло́ в, поло́ в, поров; боро́ ла, коло́ ла, моло́ ла, поло́ ла, поро́ ла та ін.;

  4. у віддієслівних іменниках середнього роду на -нн-(я) і звичайно буває

    тільки під наголосом, а без наголосу — е: носі́ння, ході́ння; вра́ ження,

    10

    заве́ршення, збі́льшення, зна́ чення, поя́снення, але: варе́ння (і варі ня, ва́ рення

    — процес), вче́ння. Так само -ення, а не -іння мають іменники, похідні від слів з основою на -ен: іме́ння, найме́ння;

  5. о, е наявні в закритому складі:

а) у непрямих відмінках іменників чоловічого роду з вирівняною за називним відмінком основою: боре́ць — борця́ (борце́ві, борце́м та ін.), ви́ борець — ви́ борця, лове́ць — ловця́, творе́ць — творця́; мото́ к — мотка́ , носо́ к — носка́ , па́ росток — па́ ростка; во́ день — во́ дню; коте́л — котла́ , оре́л — орла́ ;

б) у повноголосних формах -оро-, -оло- зі сталим наголосом іменників

переважно жіночого роду: коло́ д (коло́ дка), доло́ нь (доло́ нька), соро́ к, огоро́ ж, моро́ к, нагоро́ д (від них немає зменшених форм з і). Але: дорі́г, дорі́жка, корів, корі́вка, бері́з, бері́зка (проте бере́зка — виткий бур’ян);

в) у родовому відмінку множини деяких іменників переважно жіночого

роду: будо́ в, вод, істо́ т, осно́ в, підпо́ р, проб, субо́ т, топо́ ль, шкод; леле́к, меж, озе́р, потре́б, але: осі́б, підків;

г) у прикметниках, утворених від власних імен на -ов (-ьов, -йов),

-ев (-єв): Ма́ лишев — ма́ лишевський, Па́ влов — па́ вловський. Але в прикметниках, утворених від власних імен на -ів (-їв), зберігаємо і (ї): Гаври́ лів — гаври́ лівський, Деми́ дів — деми́ дівський, Андрії́ в — Андрії́ вський (див. ще § 153, п. 2.);

ґ) у префіксальних безсуфіксних іменниках на зразок: зато́ н, перео́ р, пото́ п (під впливом родового відмінка однини: зато́ ну, перео́ ру, пото́ пу), але звичайно потік, розгі́н, уді́й.

Зрідка, навпаки, під впливом називного відмінка однини і поширене на решту форм: о́ пік (родовий однини о́ піку);

д) під наголосом у словотворчих компонентах -вод, -воз, -нос, -роб

складних слів, що означають людей за професією, видом занять та в похідних від цих слів: екскурсово́ д, ляльково́ д; водово́ з; дровоно́ с; хліборо́ б, хліборо́ бство, чорноро́ б та ін. Проте в словах, що означають предмети, та в похідних від них утвореннях такий о, незалежно від наголосу, переходить в і: водопрові́д, газопрові́д, газопрові́дний, електропро́ від, трубопро́ від; у словах зі складником -воз о здебільшого зберігаємо: електрово́ з, лісово́ з, теплово́ з. Незалежно від семантики слова в словотворчих компонентах -хід,

-ріг уживаємо тільки і: всюдихі́д, місяцехі́д, пішохі́д, пішохі́дний, самохі́д,

самохі́дний, стравохі́д, швидкохі́д, швидкохі́дний; козері́г і Козеріг носорі́г та ін.;

(сузір’я),

е) у деяких словах книжного й церковного походження та в похідних від них: Бог, верхо́ вний, виробни́ цтво, ви́ рок, зако́ н, зако́ нний, наро́ д, наро́ дний, основни́ й, пото́ п, пра́ пор, проро́ к, словни́ к, а також за традицією в деяких прізвищах: Артемо́ вський, Боровико́ вський, Грабо́ вський, Котляре́вський, Пи́ семський та ін. Але: Верикі́вський, Желехівський, Миньківський.

§ 10. Чергування Е — О після Ж, Ч, Ш, ШЧ, ДЖ, Й

  1. Після ж, ч, ш, шч, дж, й перед м’яким приголосним, а також перед складами з е та и (яке походить від давньоукраїнського и) пишемо е: вече́ря,

    ви́ ше́нь, джерело́ , жени́ ти, ніженька, пшени́ ця, ста́ єнь, уве́чері, у́чень,

    черне́тка, четве́ртий, шестиде́нка, щемі и, щети́ на.

    Після ж, ч, ш, шч, дж, й перед твердим приголосним, а також перед складами з а, о, у та и (яке походить від давньоукраїнського ы) пишемо о: бджола́ , буди́ ночок, вечори́ (пор. вече́ря), жона́ тий (пор. жени́ ти), і́грашок,

    копійо́ к, пшоно́ (пор. пшени́ ця), чоловік, чому́сь, чо́ рний (пор. черне́тка),

    чоти́ ри (пор. четве́ртий), шо́ стий (пор. шести́ ), щока́ .

    Примітка. У словах ло́ жечка — ло́ жечок, кни́ жечка — книжечо́ к, лі чка — лі́єчок і

    под. зберігаємо е (є), бо приголосний ч у наступному складі в давні часи був м’яким.


  2. О вживаємо замість сподіваного е після шиплячих та й перед м’яким приголосним:

  1. в іменниках жіночого роду III відміни в суфіксі -ост-(і)/(и): безкра́ йості (безкра́ йости), ме́ншості (ме́ншости), пеку́чості (пеку́чости), свіжості (свіжости) та ін. (відповідно до ві́чності (ві́чности), ра́ дості (ра́ дости) й т. ін., де о стоїть не після шиплячих);

  2. у давальному й місцевому відмінках однини деяких іменників:

    бджолі́, (на) бджолі́, ве́чорі, пшоні (у) пшоні́, щоці́, (на) щоці́ (відповідно до

    більшості відмінкових форм із наступним твердим приголосним: бджола́ , бджолу́, ве́чора, вечори́ та ін.);

  3. у закінченнях родового та орудного відмінків прикметників і

    займенників та числівників прикметникового типу жіночого роду: безкра́ йої, безкра́ йою, гаря́чої, гаря́чою, на́ шої, на́ шою, пе́ршої, пе́ршою та ін. (відповідно до безкра́ його, безкра́ йому, на́ шого та ін. або до дру́гої, молодо́ ї тощо, де о закономірне);

  4. у похідних утвореннях вечорі́ти, вечорі́є (відповідно до ве́чора,

ве́чорові й т. ін.), чорні и, чорніє, чорни́ ці, чорни́ ти, чорни́ ло та ін.

(відповідно до чо́ рний, чо́ рного тощо).

Примітка. У прислівниках воро́ же, га́ ряче́ після шиплячих пишемо е, але: тво́ рчо, законода́ вчо, хи́ жо та ін.

Чергування голосних у дієслівних коренях

§ 11. Чергування О — А

  1. Це чергування відбувається в коренях дієслів і змінює їхні значення. Дієслова з о звичайно позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену, дієслова з а — повторювану, багаторазову дію: допомогти́ — допомага́ ти, гони́ ти — ганя́ти, коти́ ти — кача́ ти, кро́ їти —

    кра́ яти, ломи́ ти — лама́ ти, ско́ чити — скака́ ти, схопи́ ти — хапа́ ти; стоя́ти— ста́ ти.

    Проте багато дієслів має кореневий о, який не чергуємо з а: ви́ мовити — вимовля́ти, ви́ ростити — виро́ щувати, прости́ ти — проща́ ти, вино́ шувати, відгоро́ джувати, догово́ рювати, заспоко́ ювати, переко́ нувати, устано́ влювати та ін., але ви́ провадити — випроводжа́ ти.

    Е (невипадний) — І (невипадний)

  2. Це чергування також відбувається в коренях дієслів і змінює їхні значення: е вживаємо в префіксальних дієсловах доконаного виду, і — в утворених від них дієсловах недоконаного виду: ви́ гребти — вигріба́ ти,

ви́ коренити — викорі ювати, ви́ пекти — випіка́ ти, замести́ — заміта́ ти,

зберегти́ — зберіга́ ти, перелеті́ти — переліта́ ти, наректи́ — наріка́ ти, спостерегти́ — спостеріга́ ти, причепи́ ти — причіпля́ти (так само ви́ волокти — виволіка́ ти, де о чергуємо з і).

Е чергуємо з і також у дієсловах із суфіксом -ува- (-юва-), коли наголос

падає на кореневий і, та в похідних від цих дієслів іменниках на

-нн-(я): бреха́ ти — набріхувати, ви́ коренити — викорі́нювати, заверті́ти —

завірчувати, теса́ ти — заті́сувати, чека́ ти — очі́кувати; ви́ коренення —

викорі́нювання, чека́ ння — очі́кування; так само ви́ полоскати — виполі́скувати (де о чергуємо з і). Але: виве́ршувати, заве́ршувати, переве́ршувати, потребува́ ти, прище́плювати.

Е (випадний) — И Випадний е чергуємо з и перед л, р: беру́ — бра́ ти

Виняток становлять слова двору́шник, міро́ шник, рушни́ к, рушни́ ця, серде́шний (зі значенням ‘бідолашний’), со́ няшник, торі́шній.

§ 22. Зміни приголосних перед суфіксальним голосним під час словотворення

Під час словотворення зазнають змін такі звукосполучення та окремі приголосні перед суфіксальним голосним:

  1. буквосполучення —цьк- змінюємо на —чч-, а —ськ- — на ч в іменниках перед суфіксом -ин-: воя́цький — воя́ччина; коза́ цький — Коза́ ччина; німе́цький — Німе́ччина; туре́цький — Туре́ччина (але: га́ лицький

    — Галичина́ ); ре́крутський — ре́крутчина; солда́ тський — солда́ тчина;

  2. буквосполучення -ськ-, -ск змінюємо на щ в іменниках перед

    суфіксом -ин-: полта́ вський — Полта́ вщина; віск — вощи́ на; пісо́ к (піску́) — піщи́ на;

  3. буквосполучення -ск, -шк- змінюємо на щ у прикметниках перед

    голосним а суфікса -ан-: віск — воща́ ни́ й; до́ шка — дощани́ й, пісо́ к (піску́) — піща́ ний;

  4. буквосполучення -ськ-, -зьк- змінюємо відповідно на щ, жч у

    прізвищах перед суфіксами -енк-, -ук: Васько́ — Ва́ щенко — Ващу́к; Ісько́ — І́щенко — Іщу́к, Они́ сько — Они́ щенко — Онищу́к, Водола́ зький — Водола́ жченко; Кузько́ — Кужче́нко.

    Примітка. У присвійних прикметниках від власних імен із буквосполученнями — ск-, -ськ- букву с на письмі зберігаємо, а букву к змінюємо на ч: Пара́ ска — Пара́ счин, Они́ ська — Они́ сьчин; -шк- змінюємо на щ: Мела́ шка — Мела́ щин.

  5. приголосні г, к, х змінюємо на ж, ч, ш у присвійних прикметниках перед суфіксом -ин: О́ льга — О́ льжин; Ната́ лка — Ната́ лчин, Ода́ рка — Ода́ рчин, дочка́ — доччи́ н; Дома́ ха — Дома́ шин, сва́ ха — сва́ шин та у

відіменних дієсловах перед суфіксами -и-, -а-: батіг

дружи́ ти, крик — крича́ ти, сухи́ й — суши́ ти.

— батожи́ ти, друг —


§ 23. Позиції вживання прийменників і префіксів У та В

  1. Щоб уникнути збігу букв на позначення приголосних звуків, що є важкими для вимови, та щоб досягти милозвучності, в українській мові вживають на письмі прийменник у та префікс у- на початку слів у таких позиціях

    1. між буквами, що позначають приголосні: Десь у житі кричав перепел; Наш учитель;

    2. на початку речення або слова перед буквою на позначення приголосного: У лісі пахло квітами; Угорі яскраво сяяло сонце; Унаслідок зливи пошкоджено дороги;

    3. на початку речення або слова перед двома чи трьома буквами, що позначають приголосні: У присмерку літають ластівки низько; У структурі слова таких морфем немає; Утроє склали папір; Упритул підійшли до юрби;

    4. незалежно від кінця попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед буквосполученнями льв, зв, св, дв, тв, гв, хв і под.: Сидимо у вагоні; Не спитавши броду, не лізь у воду (Укр. прислів’я); Хлопчик уволю награвся; Велике значення у формуванні характеру має самовиховання; Забіг у фоє; Діти побували у Львові; Він жив у Львові; Поринути у звучання пісні; Лікар глянув у звужені очі хворого; Прожили рік (роки) у своїй хаті; Постукали у двері; Юнак переміг у двоборстві; Коріння вросло у тверду землю; Чужинці живуть у твоєму будинку; Хлопці служили у гвардії; Лікар побував у Гвінеї; Схили гори одягнені у хвою; Промінчик заграв у хвилях.


      Примітка. Після слова, що закінчується на голосний, у деяких дієсловах, прикметниках (дієприкметниках), прийменниках та прислівниках перед в пишемо префікс в-: Дослідниця вважає експеримент успішним; Гості ввійшли до зали; Діти ввічливі; Дитина вві сні посміхається; Вони ввісьмох вийшли на Говерлу.


    5. після паузи, що на письмі позначена комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед буквою, що передає приголосний: До мене зайшла товаришка, учителька із сусіднього села; Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник); Це було... у Києві.

  2. Щоб уникнути збігу букв, що передають голосні, та щоб досягти милозвучності, в українській мові на письмі вживають прийменник в між словами та префікс в- на початку слів у таких позиціях:

    1. між буквами на позначення голосних: У нього в очах засвітилась відрада (Панас Мирний); Вона побувала в Одесі;

    2. на початку речення перед буквою, що позначає голосний: В очах дівчини бриніла сльоза; В Антарктиді працюють наукові експедиції;

    3. після слова, яке завершує буква на позначення приголосного, перед словом, яке починає буква, що передає голосний: Вартовий поглянув в отвір.

    4. перед абревіатурою, у назві першої букви якої вимовляють голосний:

      В НБУ (В ен бе у), В МВФ (В ем ве еф);

    5. після скороченого слова на приголосний, яке вимовляють повністю з кінцевим голосним: 1990 р. в місті сталася незвичайна подія;

    6. після букви на позначення голосного перед більшістю букв, що передають приголосні (крім в, ф, льв, зв, св, дв, тв, гв, хв і под.): Пішла в садок вишневий (Т. Шевченко); Люди врозкид розляглися в траві (К. Гордієнко); Вона повернула вбік.


    Примітка. Трапляються відхилення від цих правил уживання у, в, що спричинено вимогами ритмомелодики або мовними вподобаннями автора.


  3. Деякі слова української мови — загальні та власні назви в будь-якій позиції вживаємо або тільки з у (ува́ га, увертю́ ра, уда́ рник, узбере́жжя, ука́ з, ультима́ тум, умо́ ва, уста́ лення, устано́ ва, уто́ пія, уя́ва; Уго́ рщина, Удовиче́нко, Ура́ л), або тільки з в (взає́мини, вла́ да, вла́ сний, власти́ вість, вплив, впливо́ вий; Владивосто́ к, Вру́бель та ін.). У кількох словах уживання в,

у залежить від їхнього значення, пор.: вда́ ча і уда́ ча, вклад і укла́ д, впра́ ва і

упра́ ва, вступ і усту́п.

Примітка. У поезії, крім узвичаєної назви Украї́на, уживали і вживають Вкраї́на: Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов’ю повертав (Ф. Малицький).



слів

§ 24. Позиції вживання сполучників і часток І, Й та І, Й на початку


  1. Щоб уникнути збігу букв, що позначають важкі для вимови

    приголосні звуки, та для досягнення милозвучності, на письмі вживаємо і в таких позиціях:

    1. між буквами на позначення приголосних: Вірю в пам’ять і серце людське (Б. Олійник); Він іде; Тут ідеться про народні звичаї;

    2. після паузи, що на письмі позначена крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед словом або складом, які починає буква, що передає приголосний звук: Нема вже тієї хатини. І я в сивині, як у сні (Д. Павличко); Він, імовірно, нічого не зробить;

    3. на початку речення: І долом геть собі село Понад водою простяглось (Т. Шевченко); І приковують [гори] до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту (М. Коцюбинський); Імовірне водопілля цього року.

  2. Щоб уникнути збігу букв, що передають голосні, уживаємо й у таких позиціях:

    1. між буквами на позначення голосних: У садку співали Ольга й Андрій; Оце й уся врода (Панас Мирний); Квітли вишні й одцвітали (Ф. Малицький);

    2. між буквами, що передають голосний і приголосний: Навчає баєчка великого й малого (Л. Глібов); На траві й квітках росинки, шелестіння й гомін гілки, щебетання й пісня пташки (Я. Щоголів); Висока ймовірність захворіти; Вона йде; Високе ймення — патріот.


    Примітка. Трапляються відхилення від цих правил уживання і, й, що спричинено вимогами ритму або мовними вподобаннями автора.


  3. Тільки і вживаємо:

    1. якщо зіставляємо поняття: Дні і ночі; Батьки і діти; Правда і кривда; Просте і складне речення;

    2. перед словом, на початку якого стоять букви й, є, ї, ю, я: Ольга і Йосип — друзі; Світлана і Єва навчаються в коледжі; Василь і Юрій повернулися додому; Куди, для чого, хто і як? (М. Рильський).

  4. Після букв й, я, ю, є, ї вживаємо єднальні сполучники і або та, пор.: Неподалік вони побачили зелений гай і широку долину і Неподалік вони побачили зелений гай та широку долину; Теорія і практика перекладів і Теорія та практика перекладів; Студенти вивчили морфологію і синтаксис і Студенти вивчили морфологію та синтаксис; Висловити свої найпотаємніші мрії і обережні прогнози і Висловити свої найпотаємніші мрії та обережні прогнози.


§ 25. Позиції вживання прийменника З та його варіантів ІЗ, ЗІ (ЗО)

  1. З уживаємо:

    1. на початку речення перед буквою, що позначає голосний: З одним рибалкою він дуже подружив (Л. Глібов); усередині речення перед такою самою буквою незалежно від закінчення попереднього слова чи паузи: Диктант з української мови; Контрольна робота з української мови; На додаткових заняттях учитель працює по-різному: з усіма учнями або з одним-двома;

    2. на початку речення перед буквою, що позначає приголосний (крім свистячих з, с, ц та шиплячих ч, ш, шч): З лісу потягло прохолодою; З її приїздом якось повеселіла хата (Леся Українка); рідше — перед початковим буквосполученням чи буквосполученням наступного слова, якщо попереднє слово закінчує буква, що передає голосний: З другого боку простяглися поля; Вона відвідала з друзями Київ; Плугатарі з плугами йдуть (Т. Шевченко);

    3. між двома буквами, перша з яких позначає голосний, а друга — приголосний: Як сонях той до сонця, до Вкраїни свій погляд я з любов’ю повертав (Ф. Малицький).

    Варіанти із, зі (зо) вживаємо перед буквами, що передають важкі для вимови збіги приголосних, та для досягнення милозвучності.

  2. Із уживаємо переважно перед буквами, що позначають свистячі та шиплячі звуки (з, с, ц, ч, ш, шч) незалежно від закінчення попереднього слова та між буквосполученнями (після них або перед ними): Перстень виготовлено із золота; Родина із семи душ; Гнат... запріг коні й так їх гнав із села, що вони із шкури вилазили (М. Стельмах); Із шовку виготовили вітрила; А вже весна, а вже красна! Із стріх вода капле (Нар. пісня); I місив новий заміс із тіста старого (І. Драч); Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (М. Коцюбинський); Лист із Бразилії (І. Франко).

  3. Зі вживаємо, якщо буквосполучення наступного слова має початкові з, с, ш, шч та ін., незалежно від закінчення попереднього слова чи паузи: Ви зустріли ворога… зі зброєю в руках (Ю. Яновський); Балада зі знаком запитання (І. Драч); Бере книжку зі стола (Леся Українка); Зі школи на майдан вивалила дітвора (А. Головко); Прибув зі Львова.

У позиції перед деякими буквосполученнями варіанти із та зі можуть бути взаємозамінними, пор.: Устав разом із сходом сонця і Устав разом зі сходом сонця.


Примітка. Трапляються відхилення від поданих правил уживання прийменника з та його варіантів із, зі, що спричинено вимогами ритмомелодики або мовними вподобаннями автора.


Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди вживаємо із числівниками два, три: Позичив зо дві сотні; Проспав зо три години та із займенником мною: Він був зі (зо) мною.


УЖИВАННЯ М’ЯКОГО ЗНАКА (Ь)

§ 26. Коли пишемо Ь. Буквою ь позначаємо на письмі м’якість приголосних звуків.

  1. Ь пишемо:

    1. після букв д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу: мідь, суть, на́ морозь, вісь, ґедзь, па́ лець, крохма́ ль, кінь; дя́дько, молотьба́ , бли́ зько, во́ сьмий, Грицько́ , кільце́, ганьба́ ;

    2. після перелічених у п. а) букв та р усередині слова перед о: дьо́ готь, дзьоб, тьо́ хкати, сьо́ мий, льон, ларьо́ к, трьох, царьо́ к;

    3. після л перед наступною буквою на позначення приголосного: Га́ льченко, Гуцу́льщина, їда́ льня, кільце́, кова́ льський, па́ льці, риба́ льство, сільськи́ й, спі́льник.

    Примітка. Не пишемо ь після л у буквосполученнях лц, лч, коли вони походять із

    лк: ба́ лка — ба́ лці, га́ лка — га́ лці, галченя́, монго́ лка — монго́ лці, Ната́ лка — Ната́ лці,

    Ната́ лчин, риба́ лка — риба́ лці, риба́ лчин, спі́лка — спі ґу́льці, ку́лька — ку́льці, шпи́ лька — шпи́ льці.

  2. Також пишемо Ь:

  1. у словах на:

    ці, спілча́ нський, але: ґу́лька —


    а) -зьк-(ий), -ськ-(ий), -цьк-(ий); -зькість, -ськість, -цькість; -зько,

    -ськ-(о), -цько; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -ськи, -цьки: близьки́ й, вузьки́ й, воли́ нський, доне́цький; бли́ зькість, лю́ дськість; бли́ зько, ві́йсько, бага́ цько; по-францу́зькому (по-францу́зьки), по-украї́нському (по- украї́нськи), по-німе́цькому (по-німе́цьки).

    Примітка. У словах баски́ й, боязки́ й, в’язки́ й, дерзки́ й, жаски́ й, ковзки́ й, пласки́ й (пло́ ский), порски́ й, різки́ й і похідних утвореннях бо́ язкість, в’я́зкість, ба́ ско, рі́зко тощо ь не пишемо.

    б) -еньк-(а), -еньк-(о), -оньк-(а), -оньк-(о); -еньк-(ий), -есеньк-(ий),

    -ісіньк-(ий), -юсіньк-(ий): ру́ченька, ба́ тенько, голі́вонька, соколо́ нько; гарне́нький, мале́сенький, свіжі́сінький, тоню́ сінький (див. ще § 32);

  2. у родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи

    першої відміни на -я: гри́ вень, друка́ рень, їда́ лень, пісе́нь, ста́ єнь; крамни́ ць, ма́ триць, робітни́ ць та середнього роду другої відміни на -нн-(я), -ц-(е): бажа́ нь, знань, кі́лець, місць, серде́ць і серць, але бур, зір, Мотр (після р);

  3. у дієслівних формах дійсного та наказового способу: бу́дить, бу́дять, ко́ сить, ко́ сять, ро́ бить, ро́ блять, хо́ дить, хо́ дять; будь, бу́дьте, бу́дьмо,

лізь, лізьте, лізьмо, кинь, ки́ ньте, ки́ ньмо, трать, тра́ тьте, тра́ тьмо (див.

ще: § 118, прим. 1).

Примітка. Про вживання ь в словах іншомовного походження див.§ 139. у прізвищах — § 144, у географічних назвах — § 151.

§ 27. Коли не пишемо Ь Ь не пишемо:

  1. Після р у кінці складу або слова: вір, ві́рте, ги́ рка, гірки́ й, кобза́ р, ларка́ , лікар, монасти́ р, переві́р, секрета́ р, тепе́р, тюрма́ , школя́р, Ха́ рків, царка́ (від царьо́ к).

  2. Після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксом -ськ-(ий): кі́нчик, промінчик, ме́нший, то́ нший, У́ манщина; воли́ нський, громадя́нський,

    освітя́нський, селя́нський; але: бриньча́ ти, до́ ньчин, ня́ньчин, ня́ньчити та ін., бо у твірних основах між буквами на позначення приголосних є ь: бри́ нькати, до́ нька, ня́нька.

  3. Після всіх букв на позначення приголосних звуків, крім л, якщо за

    ними стоять інші букви, що передають м’які або напівпом’якшені

    приголосні: Бе́ршадь — бе́ршадський, ві́нця, дзвя́кнути, кінцівка, ко́ ристю,

    ланцюжо́ к, При́ п’ять — при́ п’ятський, ра́ дість, різдвя́ний, світ, свя́то, слід, сміх, сніг, сніп, сього́ дні, танцюва́ ти, цвях, ща́ стя, але: різьбя́р (і різьба́ р), тьмя́ний і похідні від них.

    Примітка. Коли ь наявний у формі називного відмінка іменника, то його зберігаємо в усіх інших відмінках; коли ж у називному відмінку його немає, то й в інших відмінках

    його не пишемо; пор.: ку́лька — ку́льці, дівчи́ но́ нька — дівчи́ но́ньці, письмо́ — (на) письмі́, ре́дька — ре́дьці, але: га́ лка — га́ лці, гі́лка — гі́лці, сторі́нка — сторі́нці, па́ смо — (у) па́ смі.


  4. Після л в іменникових суфіксах -алн-(о), -илн-(о): де́ржално, пу́жално, ціпи́ лно та ін., але в іменниках зі значенням зменшеності ь пишемо: де́ржальце, пу́жальце й под.

  5. Між двома однаковими буквами, що позначають м’які приголосні:

    буття́, воло́ сся, галу́ззя, гілля́стий, життя́, камі́ння, ллє сі́ллю.

    ься, прила́ ддя,

  6. Після букв д, н, т перед суфіксами -ченк-(о), -чук, -чишин: Фе́дченко; Па́ нченко, безба́ тченко; Радчу́к, Степанчу́к; Федчи́ шин, Гринчи́ шин, але після л пишемо ь: Га́ льченко, Гальчу́к; Миха́ льченко,

    Михальчу́к, Михальчи́ шин.

  7. Після букви ц у деяких вигуках (звуконаслідуальних словах): бац, буц,

гоц, клац та в кінці іменників чоловічого роду іншомовного походження:

кварц, пала́ ц, пая́ц, Суе́ц, шприц (див. ще § 139).

Спрощення в буквосполученнях

§ 28. -ЖДН-, -ЗДН-, -СТН-, -СТЛ-

У буквосполученнях -ждн-, -здн-, -стн-, -стл- випадають д і т на письмі: ти́ ждень — ти́ жня — тижне́вий; виїзди́ ти — виїзни́ й; прої́зд — проїзни́ й; вість — вісник; ко́ ристь — кори́ сний; пе́рстень — пе́рсня; честь — че́сний; я́кість — я́кісний; ле́стощі — уле́сливий; стели́ ти — сла́ ти; ща́ стя — щасли́ вий. Але в словах зап’я́стний, кістля́вий, пестли́ вий, хвастли́ вий, хвастну́ти, шістна́ дцять, дев’яно́ стники букву т зберігаємо.

Примітка. У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження на - ст, букву т у буквосполученні -стн- зберігаємо, хоч відповідний звук не вимовляємо: аванпо́ ст — аванпо́ стний, бала́ ст — бала́ стний, компо́ ст — компо́ стний, контра́ ст — контра́ стний, форпо́ ст — форпо́ стний.

-ЗКН-, -СКН-

У буквосполученнях -зкн-, -скн- перед дієслівним суфіксом -ну- випадає к: бри́ зки — бри́ знути, брязк — бря́знути, блиск — бли́ снути, писк — пи́ снути, плюск — плю́ снути, тріск — трі́снути, але: ви́ пуск — випускни́ й, виск — ви́ скнути.

-СЛН-

У буквосполученні -слн- випадає л: ма́ сло — масни́ й; мисль — уми́ сний, навми́ сне; ремесло́ — ремісни́ к.


Подвоєння букв

§ 29. Подвоєння букв як наслідок їх збігу

  1. Подвоєння букв на позначення приголосних звуків маємо, якщо збігаються однакові приголосні:

    1. префікса й кореня: ввіч, вві́чливий, відда́ ти, ві́дділ, завви́ шки, зза́ ду, беззву́чний, обби́ ти, роззбро́ їти, роззя́ва.

      Примітка. Немає подвоєння букв у таких словах, як ото́ й, оту́т, ота́ к, ота́ м, отепе́р, ото́ ді, а також оце́й тощо.

    2. кінця першої та початку другої частини складноскорочених слів: військкома́ т (військовий комісаріат), міськко́ м (міський комітет), юнна́ т (юний натураліст);

    3. кореня або основи і суфіксів прикметників чи іменників: день — де́нний, зако́ н — зако́ нний, кінь — кі́нний, осінь — осі́нній, тума́ н — тума́ нний; башта́ нник, годи́ нник, письме́нник, свяще́нник; віко́ нниця, Ві́нниця; дві букви н зберігаємо й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із двома н: зако́ нний — зако́ нність

  2. Якщо збігається буква с основи дієслова минулого часу і постфікса

    -ся: ви́ нісся, па́ сся, розрісся, тря́сся.

  3. Подвоєння букв на позначення приголосних маємо також:

    1. у наголошених суфіксах -анн-(ий) (-янн-(ий), -енн-(ий) прикметників, що вказують на більшу, ніж звичайна, міру якості або на можливість чи неможливість дії: невблага́ нний, недоторка́ нний, нездола́ нний, незрівня́нний,

      несказа́ нний; височе́нний, здорове́нний, нездійсне́нний, незліче́нний, непримире́нний, нескінче́нний, силе́нний, страше́нний, числе́нний;

    2. у суфіксах -енн-(ий), -янн-(ий) прикметників старослов’нського

    походження зі значенням можливості або неможливості дії: благослове́нний, блаже́нний, мерзе́нний, огне́нний, окая́нний, свяще́нний, спасе́нний, а також у прикметникові боже́ственний; дві букви н зберігаємо також в іменниках та прислівниках, утворених від таких прикметників: нездола́ нність, нездола́ нно, числе́нність, числе́нно тощо.

    Примітка. Немає подвоєння н у дієприкметниках: ви́ вершений, ви́ хований, зро́ блений, поо́ раний, ска́ заний, спе́чений, у прикметниках на -ен-(ий), співвідносних із відповідними дієприкметниками (що мають інший наголос): варе́ний (пор. дієприкметник ва́ рений), пече́ний (пор. дієприкметник пе́чений), а також у прикметниках віддієприкметникового походження: довгожда́ ний, жада́ ний, навіже́ний, скаже́ний, шале́ний.

    Треба розрізняти такі слова, як здійсне́нний (який може здійснюватися — прикметник) і зді́йснений (який здійснився — дієприкметник), нездола́ нний (непереможний) і нездо́ ланий (якого не подолали), незліче́нний (представлений у дуже великій кількості) і незлі́чений (не порахований) та ін.


  4. Маємо подвоєння приголосних у словах бовва́ н, Га́ нна, лляни́ й, овва́ ,

сса́ ти, а також у похідних від них словах боввані

та ін.

и, Га́ ннин, ви́ ссати, ссавці


§ 30. Подвоєння букв як наслідок подовження приголосних

1. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються (на письмі їх позначаємо двома буквами), коли вони вжиті після голосного:

  1. перед я, ю, і, є в усіх відмінкових формах іменників середнього роду другої відміни (крім форми родового множини): знаря́ддя, знаря́ддю, (на)

    знаря́дді та ін.; життя́, життю́ , (у) житті́; моту́ззя, (у) моту́ззі; коло́ сся, коло́ ссю, (у) коло́ ссі; гілля́, гіллю́ , (на) гіллі́; знання́, знанню́ , (у) знанні́; збіжжя, збі́жжю, (у) збі́жжі; сторі́ччя, сторі́ччю, (у) сторі́ччі; підда́ шшя,

    підда́ шшю, (на) підда́ шші; а також у похідних словах: гілля́ — гілля́стий, гілля́чка; життя́ — життє́вий (і життьови́ й), життє́пис та ін., але: знань, знаря́дь, підда́ ш, сторі́ч, угідь; якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігаємо: відкриття́ — відкритті́в, почуття́ — почуттів;

  2. перед я, ю, і, е в усіх відмінкових формах деяких іменників

    чоловічого та жіночого роду першої відміни (за винятком родового множини

    на -ей): суддя́, судді, суддю́ , су́ддів і т. д.; стаття́, статті статте́ю (але в

    родовому множини — стате́й); рілля́, ріллі́, ріллю́ , рілле́ю; Ілля́, Іллі́, Іллю́ , Ілле́ю, І́лле та ін.;

  3. перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини третьої

    відміни, якщо в називному відмінку їхня основа має один м’який або

    шиплячий приголосний: мо́ лодь — мо́ лоддю, мить — ми́ ттю, мазь — ма́ ззю,

    вісь — ві́ссю, міць — мі́ццю, сіль — сі́ллю, тінь — ті по́ дорожжю, ніч — ні́ччю, ро́ зкіш — ро́ зкішшю.

    ню, по́ дорож —


    Примітка. Якщо основа закінчується на два приголосні, губний або р, їх подовження немає: мо́ лодість — мо́ лодістю, при́ язнь — при́ язню, по́ вість — по́ вістю, кров — кро́ в’ю, ма́ тір — ма́ тір’ю, не́хворощ — не́хворощю.

  4. перед я, ю в прислівниках зра́ ння, навмання́, спросо́ ння; попідвіко́ нню, попідти́ нню;

  5. перед ю, є у формах теперішнього часу дієслів ли́ ти, ли́ тися: ллю, ллєш, ллємо́ , ллєте́, ллють; ллє́ться, ллю́ ться, а також у похідних від них: ви́ ллю, віділлю́ , наллю́ , розіллю́ ; розіллє́ться, розіллю́ ться та ін.

Примітка. Немає подвоєння букв на позначення приголосних в іменниках кутя́, попадя́, свиня́ та в порядкових числівниках тре́тя, тре́тє та ін.


ПРАВОПИС ПРЕФІКСІВ

§ 31. З- (ІЗ-, ЗІ-)

  1. Префікс з- перед буквами на позначення глухих приголосних к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ ти, спалахну́ти, стовкти́ , сфотографува́ ти, схили́ ти. Перед усіма іншими буквами пишемо з (зрідка із): зба́ вити, звести́ ,

    зжи́ тися, ззирну́тися, зсади́ ти, зціп ізно́ в, ізсере́дини.

    ити, зчепи́ ти, зши́ ток; ізжо́ вкнути,

    Префікс з- (с-) уживаємо переважно перед коренем, що починається

    голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зеконо́ мити, зігнорува́ ти, зорієнтува́ тися, зумовити; здрібни́ ти, зскріба́ ти, скла́ сти, скріпити і под.

    Коли ж корінь слова починають дві букви на позначення приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібга́ ти, зігну́ти, зігра́ ти, зідра́ ти,

    зізна́ тися, зіпсува́ ти, зіста́ вити, зі кнення, зіщу́литися та ін. Префікс зі-

    вживаємо також у словах із коренем, перший склад якого становить звукосполучення губний + й: зів’я́лий, зім’я́ти, зіп’я́стися (і сп’ясти́ ся) тощо. У деяких словах можна паралельно вживати префікси зі- та зо-:

    зігріва́ ти і зогріва́ ти, зімліва́ ти і зомліва́ ти, зіпріва́ ти і зопріва́ ти, зітлі и і

    зотлі́ти.


    БЕЗ-, ВІД-, МІЖ-, НАД-, ОБ-, ПЕРЕД-, ПІД-, ПОНАД-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ-

  2. У префіксах без-, від- між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед наступним глухим не змінюємо:

    безкори́ сливий, безкра́ їй, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́ льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ ти, обтруси́ ти, передплати́ ти, передча́ сний, підтри́ мка, понадпла́ новий, розтягну́ти, ро́ зчин, розхита́ ти, черезплічник.


    ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-

  3. Префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і прислівниках для вираження найвищого ступеня вияву ознаки: прега́ рний, презавзя́тий, прекра́ сний, прему́дрий, препога́ но, пречудо́ во, а також у словах

    прези́ рливий, прези́ рство та словах старослов’янського походження:

    преосвяще́нний, преподо́ бний, престо́ л.

    Префікс при- пишемо переважно в дієсловах, що означають

    наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, та в похідних від них словах: прибі́гти, прибо́ ркати, прибудува́ ти, прива́ бити, прикрути́ ти, пришви́ дшити; прибо́ рканий, прибудо́ ваний, прива́ бливий,

    прикру́чений, пришви́ дшення; в іменниках та прикметниках, утворених унаслідок поєднання іменників із прийменником при та суфіксом: при́ гірок, при́ ярок; прибере́жний, прикордо́ нний; у прикметниках на означення неповноти ознаки: приста́ ркуватий.

    Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прізвище, прі́рва.

    АРХІ-


  4. В іменниках і прикметниках уживаємо префікс архі-: архіважли́ вий, архімільйоне́р, архіскладни́ й.

    Примітка. У назвах церковних звань, титулів та чинів уживаємо префікси архи- та

    архі-: архимандри́т і архімандри́т, архиєре́й і архієре́й, архистрати́ г і архістрати́ г та ін.


    АНТИ-, КВАЗІ-

  5. Уживання голосного и в префіксі анти- та голосного і в префіксі квазі- не підпадає під правила вживання голосних и, і в загальних назвах іншомовного походження, пор.: антиалкого́ льний, антиаромати́ чний, антиаргуме́нт антиестети́ чний, антиєвропе́йський, антиінфляці́йний, антинауко́ вий, антиурядо́ вий, антия́дерний; квазіглоба́ льний, квазіоберта́ ння, квазіо́ птика, квазіпло́ ский, квазіпру́жність, квазіри́ нок,

квазістійкість, квазічасти́ нка.

ПРАВОПИС СУФІКСІВ

Іменникові суфікси

§ 32. -ИК, -НИК / -ІВНИК, -ЛЬНИК

  1. В українських суфіксах -ик, -ник / -івник, -льник пишемо и: бра́ тик,

    вузлик; коля́дник, лі́рник, мрійник, наста́ вник; газівни́ к, працівни́ к;

    верста́ льник, регулюва́ льник, уболіва́ льник.

    Примітка. Від українського суфікса -ик потрібно відрізняти іншомовні суфікси -ик,

    -ік (-їк), у яких пишемо и або і (ї) відповідно до правил уживання и та і (ї) в словах — загальних назвах іншомовного походження: істо́ рик, ме́дик, рома́ нтик, фі́зик, але: акаде́мік, меха́ нік, проза́ їк, хі́мік.

    У суфіксі -льник після л перед н завжди пишемо ь: волочи́ льник, масти́ льник, полільник, постача́ льник, уболіва́ льник.


    -ИВ-(О)

  2. У суфіксі -ив-(о), що виражає збірні поняття, які означають матеріал або продукт праці, пишемо тільки и: ва́ риво, до́ бриво, ку́риво, ме́ливо,

    мере́живо, міс

    значенням.

    иво, моро́ зиво, па́ ливо, пе́чиво, пря́диво, але ма́ риво — з іншим


    -АЛЬ, -ЕНЬ, -ЕЦЬ (-ЄЦЬ), -ІСТЬ, -ТЕЛЬ

  3. В усіх словах із суфіксами -аль, -ень, -ець (-єць), -ість, -тель пишемо

    ь: кова́ ль, скрипа́ ль; ве́летень, у́чень; боре́ць, італієць, мовозна́ вець,

    перемо́ жець; зда́ тність, свіжість; вихова́ тель, люби́ тель.


    -К-, -ИЦ-(Я), -ИН-(Я), -ЕС-

  4. За допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі. Найуживанішим є суфікс -к-, бо він поєднуваний з різними типами основ:

    а́ вторка, диза́ йнерка, дире́кторка, реда́ кторка, співа́ чка, студе́нтка, фігури́ стка та ін.

    Суфікс -иц-(я) приєднуємо насамперед до основ на -ник: верста́ льниця, набі́рниця, пора́ дниця та -ень: учени́ ця.

    Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ець: кравчи́ ня, плавчи́ ня, продавчи́ ня, на приголосний: майстри́ ня, філологи́ ня; бойки́ ня, лемки́ ня.

    Суфікс -ес- рідковживаний: дияконе́са, патроне́са, поете́са.

    -НН-(Я) / -ІНН-(Я), -АНН-(Я) (-ЯНН-(Я), -ЕНН-(Я)

  5. Суфікси -нн-(я) / -інн-(я), -анн-(я) (-янн-(я) пишемо з двома буквами н. Варіант суфікса -інн-(я) мають іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосними основи и та і: горі́ти — горі́ння, носи́ ти — носі́ння,

    ходи́ ти — ході́ння, шаруді́ти — шарудіння; варіант суфікса -анн-(я) (-янн- (я) — віддієслівні іменники середнього роду, утворені від дієслів із голосним основи а (я): гука́ ти — гука́ ння, гуля́ти — гуля́ння, зроста́ ти — зроста́ ння, сприя́ти — сприя́ння; варіант -енн-(я) — віддієслівні іменники середнього

    роду, у яких наголос падає на корінь: зве́рнення, напру́ження, підне́сення, удоскона́ лення.

    -ИНН-(Я)

  6. Суфікс -инн-(я) вживаємо в іменниках середнього роду, що означають збірні поняття: бобови́ ння, гарбузи́ ння, картопли́ ння, павути́ ння.

    -ЕН-(Я) (-ЄН-(Я)

  7. Суфікс -ен-(я) (-єн-(я) вживаємо в іменниках середнього роду, що означають малі істоти: вовченя́, гусеня́, совеня́, чаєня́.

    -ЕЧОК (-ЄЧОК), -ЕЧК-(А) (-ЄЧК-(А), -ЕЧК-(О) (-ЄЧК-(О), -ИЧОК- ИЧК-(А)

  8. У суфіксах зі зменшено-пестливим значенням -ечок (-єчок),

    -ечк-(а) (-єчк-(а), -ечк-(о) (-єчк-(о) пишемо е (є): верше́чок, міше́чок, крає́чок; ді́жечка, копі́єчка, Марі́єчка, рі́чечка; віко́ нечко, слове́чко, яє́чко. Ці суфікси потрібно відрізняти від суфіксів -ичок, -ичк-(а) у словах на зразок: но́ жичок, трави́ чка.

    -ЕНК-(О) (-ЄНК-(О) і -ЕНЬК-(О, А)

  9. Правопис цих суфіксів залежить від значень іменників, які вони утворюють: суфікс -енк-(о) (-єнк-(о) вживаємо здебільшого в іменниках, що означають прізвища: Ада́ менко, Кра́ вченко, Мусіє́нко, Олексієнко, зрідка — у загальних назвах: безба́ тченко, безха́ тченко, ковале́нко; суфікс -еньк-(о, а) (- єньк-(о) — для утворення пестливих назв: ба́ тенько, кониче́нько, се́рде́нько; ні́женька, топо́ ленька; за́ єнько.

    -ИСЬК-(О) (-ЇСЬК-(О), -ИЩ-(Е) (-ЇЩ-(Е)

  10. За допомогою суфіксів -иськ-(о) (-їськ-(о), -ищ-(е) (-їщ-(е) утворені слова переважно з емоційно-негативним забарвленням від іменників усіх родів, причому після букви на позначення приголосного пишемо и, а на

    позначення голосного — ї: гноїс побо́ їще.

    ько, дівчи́ сько, хлопчи́ сько; во́ гнище,


    -ОВИЧ (-ЬОВИЧ), -ІВН-(А) (-ЇВН-(А)

  11. Суфікс -ович (-ьович) уживаємо тільки для утворення чоловічих імен по батькові: Ві́кторович, Васи́ льович, Іва́ нович, І́горьович, Мики́ тович,

    Олексійович, Ю́ рійович.

    Суфікс -івн-(а) (-ївн-(а) вживаємо для утворення жіночих імен по батькові від особових імен відповідно на приголосний і на -й: Бори́ сівна, Васи́ лівна, І́горівна; Вале́ріївна, Горді́ївна, Сергії́ вна, Ю́ ріївна.

    Від таких імен, як Григо́ рій, Ілля́, Кузьма́ , Лука́ , Мико́ ла, Са́ ва, Хома́ , Я́ ків, відповідні імена по батькові будуть: Григо́ рович, Григо́ рівна; Іллі́ч, Іллі́вна; Ку́зьмович (і Кузьми́ ч), Ку́зьмівна; Луки́ ч, Лу́ківна; Микола́ йович (і Мико́ лович), Микола́ ївна (і Мико́ лівна); Са́ вович (і Са́ вич), Са́ вівна; Хо́ мович (і Хоми́ ч), Хо́ мівна; Я́ кович, Я́ ківна.

    Примітка. В основі особового імені чергуємо і з о в імені по батькові: Анті́н — Анто́ нович, Анто́ нівна; Фе́дір — Фе́дорович, Фе́дорівна.

    -ІВК-(А), -ОВК-(А)

  12. В іменниках жіночого роду, утворених від іменників та інших частин мови, уживаємо суфікс -івк-(а) (-ївк-(а): голі́вка, долі́вка, ножі́вка, полівка, спирті́вка, часті́вка, шалі́вка, шихті́вка. У деяких іменниках маємо суфікс - овк-(а): голо́ вка (капусти), духовка.

    -ОК

  13. В іменниках чоловічого роду після приголосних уживаємо суфікс -ок

    , голосний о якого в непрямих відмінках випадає: вершо́ к, гайо́ к, кийо́ к, кіло́ к, лужо́ к, стручо́ к; після букв на позначення м’яких приголосних перед суфіксом -ок пишемо ь: деньо́ к, пеньо́ к.

    -ИР, -ИСТ, -ИЗМ, -ІР, -ІСТ, -ІЗМ

  14. И пишемо в іншомовних суфіксах -ир, -ист, -изм, ужитих після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р: бригади́ р, каси́ р, команди́ р; бандури́ ст, пейзажи́ ст, хори́ ст; класици́ зм, романти́ зм, педанти́ зм, терори́ зм; після решти

приголосних пишемо -ір, -іст, -ізм: банкір, пломбі́р; ідеаліст, піані́ст,

романіст; модернізм, реалізм, зокрема й в утвореннях від українських

коренів: боротьбі́ст, побутові́зм, речові́зм та ін.

Після букв на позначення голосних у цих суфіксах пишемо ї: конвоїр, ліцеїст, героїзм.


Прикметникові та дієприкметникові суфікси

§ 33. -Н-(ИЙ), -Н-(ІЙ)

  1. За допомогою суфікса -н-(ий) від іменникових і дієслівних основ утворено основний склад якісних і відносних прикметників: влу́чний, дру́жний (спів), за́ хідний, згу́бний, мільйо́ нний, напускни́ й, прина́ дний, приро́ дний, холо́ дний, наро́ дний.

    Суфікс -н- — один з основних прикметникових суфіксів, приєднуваний

    до основ іншомовних іменників на -ія: гармоні́йний, емоційний,

    категорій

    ний, коаліцій

    ний, традицій

    ний, пропорці́йний та ін.

    Суфікс -н-(ій) ужитий порівняно в небагатьох прикметниках, переважно відносних: бра́ тній, всесві́тній, горо́ дній, да́ вній, жи́ тній, за́ дній, кра́ йній,

    лі́тній, майбу́тній, ма́ терній; незабу́тній, осві́тній, пізній, ра́ нній,

    самобу́тній, субо́ тній, ха́ тній та ін. Цей суфікс типовий для всіх прикметників відприслівникового та відіменникового походження, що мають перед ним ж, ш: бли́ жній, вчора́ шній, да́ внішній, дома́ шній, доро́ жній, дру́жній (потиск руки), зо́ внішній, коли́ шній, му́жній, поздо́ вжній, поро́ жній,

    прийде́шній, ра́ нішній, сіне́шній, спра́ вжній, сього́ днішній, туте́шній,

    худо́ жній, але — поту́жний.

    -ИЧН-(ИЙ), -ІЧН-(ИЙ) (-ЇЧН-(ИЙ)

  2. Після букв д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р у прикметниках, утворених від основ іншомовного походження, пишемо похідний суфікс -ичн-(ий): істори́ чний, класи́ чний, математи́ чний, ортопеди́ чний; після решти приголосних — -ічн- (ий): академі́чний, анархічний, археологі́чний, епі́чний, ідилічний, органі́чний; після голосних —

    -їчн-(ий): архаїчний, мозаїчний, прозаї́чний.

    -ИН, -ЇН

  3. У присвійних прикметниках, утворених від іменників першої відміни, після букв на позначення приголосних (крім й) пишемо суфікс -ин: ба́ ба — ба́ бин, мама — ма́ мин, Га́ нна — Га́ ннин, Ка́ тря — Ка́ трин, Мару́ся — Мару́син, свекру́ха — свекру́шин, ті́тка — ті́тчин; після голосних — -їн: Зо́ я

  4. У прикметниках зі значенням присвійності, утворених від назв тварин, після букв на позначення приголосних (крім й) пишемо суфікс -ин-(ий): бджоли́ ний, голуби́ ний, гороби́ ний, качи́ ний, орли́ ний; після букв, що передають голосний, та апострофа — -їн-(ий): змії́ний, солов’ї́ний.


    -ИСТ-(ИЙ), -ЇСТ-(ИЙ)

  5. Ці прикметникові суфікси вказують на інтенсивний вияв ознаки. Суфікс -ист-(ий) пишемо після букв, що позначать приголосні: барви́ стий, голоси́ стий, іскри́ стий, пери́ стий (подібний до пера; але перістий — рябий), промени́ стий, -їст-(ий) — після букв на позначення голосних: вибо́ їстий, гної́стий, олії́ стий, трої́стий.


    -ЕВ-(ИЙ), -ЄВ-(ИЙ), -ОВ-(ИЙ)

  6. Суфікс -ев-(ий) уживаємо в прикметниках, що мають перед цим суфіксом букву на позначення м’якого або шиплячого приголосного і в яких наголос падає переважно на основу слова: березне́вий, груше́вий, овоче́вий,

    си́ тцевий. Якщо перед суфіксом стоять букви на позначення м’яких н, т та й, то пишемо -єв-(ий): алюмі́нієвий, значеннє́вий, мисленнє́вий, життє́вий, поняттє́вий, суттє́вий, діє́вий, ка́ лієвий.

    Суфікс -ов-(ий) незалежно від наголосу вживаємо у прикметниках, що

    мають перед цим суфіксом букву, яка передає твердий приголосний: вітрови́ й, казко́ вий, ква́ рцовий, палацо́ вий, святко́ вий, службо́ вий. Крім того, суфікс -ов-(ий) пишемо у прикметниках, що мають перед ним букви на позначення шиплячих (ж, ч, ш, шч), м’яких приголосних або й, причому

    наголос у них падає на закінчення: біржови́ й, речови́ й, грошови́ й, дощови́ й; нульови́ й, стильови́ й; бойови́ й, гайови́ й, крайови́ й.За цими правилами пишемо суфікси -ов-, -ев- (-єв-) у присвійних прикметниках жіночого та середнього роду: суфікс -ов- уживаємо в присвійних прикметниках, утворених від іменників другої відміни чоловічого роду твердої групи: ба́ тько — ба́ тькова, ба́ тькове; ма́ йстер — ма́ йстрова, ма́ йстрове; Петро́ — Петро́ ва, Петро́ ве;

    сусід — сусі́дова, сусідове; Шевче́нко — Шевче́нкова, Шевче́нкове; суфікс -

    ев- (після голосного -єв-) уживаємо в присвійних прикметниках, утворених від іменників другої відміни чоловічого роду м’якої та мішаної груп: Андрій́

    Голосні о, е суфіксів -ов-, -ев- (-єв-) чергуємо в закритому складі з і:

    Василе́ва — Василі́в, ма́ йстрова — ма́ йстрів, Олексі

    ва — Олексі́їв.

    -УВАТ-(ИЙ) (-ЮВАТ-(ИЙ), -ОВАТ-(ИЙ), -ОВИТ-(ИЙ)

  7. Суфікс -уват-(ий), а після букв на позначення м’яких приголосних звуків — -юват-(ий), уживаємо в прикметниках на позначення неповного ступеня вияву ознаки: білува́ тий, горбува́ тий, круглува́ тий, синюва́ тий, темнува́ тий, а також властивості, подібності, схильності до чогось: дуплува́ тий, злодійкува́ тий, остюкува́ тий, піскува́ тий.

Суфікс -оват-(ий) з наголошеним о маємо в небагатьох прикметниках:

плиско́ ватий, стовбо́ ватий.

Суфікс -овит-(ий) уживаємо у прикметниках на позначення високого

ступеня вияву ознаки: гордови́ тий, грошови́ тий, таланови́ тий.

Дієслівні суфікси

§ 34. -УВА- (-ЮВА-), -ОВА-

  1. У багатьох дієсловах української мови пишемо суфікс -ува- (-юва-): будува́ ти, гостюва́ ти, керува́ ти, міркува́ ти; лікарюва́ ти, учителюва́ ти. У віддієслівних іменниках та дієприкметниках -ува- (-юва-) пишемо тоді, коли на перший голосний цього суфікса не падає наголос: викру́чувати — викру́чування, викру́чуваний; очікувати — очікування, очікуваний; підси́ нювати — підси́ нювання, підси́ нюваний; якщо на перший голосний суфікса падає наголос, то в дієприкметникові і зрідка в іменникові пишемо -

    ова-: друкува́ ти — друкува́ ння, але друко́ ваний; малюва́ ти — малюва́ ння, але мальо́ ваний; підпорядкува́ ти — підпорядкува́ ння, але підпорядко́ ваний; риштува́ ти — риштува́ ння, але ришто́ вання (предметне значення), ришто́ ваний; упакува́ ти — упакува́ ння, але упако́ вання (предметне значення), упако́ ваний.

    -ОВУВА- (-ЬОВУВА-)

  2. Суфікс -овува-(-ьовува-) уживаємо в дієсловах і похідних від них іменниках та дієприкметниках, його перший голосний завжди наголошений: завойо́ вувати — завойо́ вування, завойо́ вуваний; перемальо́ вувати — перемальо́ вування, перемальо́ вуваний; скупо́ вувати — скупо́ вування, скупо́ вуваний.

    -ІР-, -ИР-

  3. Дієслова іншомовного походження, що мають у мові-джерелі суфікс - ір-, в українській мові звичайно втрачають цей суфікс у всіх формах: дотува́ ти — дотований, загітува́ ти — загіто́ ваний, закомпостува́ ти — закомпосто́ ваний, зареєструва́ ти — зареєстро́ ваний, лобіюва́ ти — лобійо́ ваний, поінформува́ ти — поінформо́ ваний, сконструюва́ ти — сконструйо́ ваний. Лише в деяких дієсловах для усунення небажаної омонімії зберігаємо суфікс -ір- (після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р —

    -ир-): букси́ рувати (бо є буксува́ ти), пари́ рувати (бо є парува́ ти), полірува́ ти

    (бо є полюва́ ти), репети́ рувати (бо є репетува́ ти). Суфікси -ір-, -ир-

    пишемо також у поодиноких дієсловах: драгірувати, коти́ рувати,

    лаві́рувати, марширува́ ти, пікі́рувати, трети́ рувати, солірувати.


    ПРАВОПИС СЛІВ РАЗОМ, ІЗ ДЕФІСОМ, ОКРЕМО


    Загальні правила правопису складних слів

    Складні слова можна утворювати з двох і більше основ (слів) за допомогою сполучних голосних звуків і без них.


    § 35. Складні слова зі сполучними голосними звуками О, Е (графічно Е та Є)

    1. Коли перша частина складного слова — основа прикметника твердої групи, то сполучним звуком є о: важкоатле́т, гірничопромисло́ вий, чорнóзем, яснозо́ рий; якщо ж перша частина такого слова — основа прикметника м’якої групи, то перед о пишемо ь: верхньолýжицький, давньору́ський, задньоязикóвий, нижньогі́рський,

      передньобокови́ й, ранньостúглий, середньовіччя, середньодобовúй, синьоо́ кий.

    2. Коли перша частина складного слова — основа іменника, числівника

      або займенника, то сполучним звуком буває:

      1. о після твердого приголосного, зокрема й шиплячого: водозабі́р,

        Водохрéстя, грушоподі́бний, дощомір, душогýб, кашова́ р, країнознáвство,

        однодéнний, рибокомбінáт, самовиховáння, самовчи́ тель, сировáр, торфорі́з, цементовóз;

      2. о в числівниковій основі дво- перед наступним приголосним, голосним та й у прикметниках та іменниках: двоáктний, двоелектрóдний, двоєдúний, двоóкис, двоóкисень, двоокси́ д, двоопу́клий, двоосьови́ й,

        двотижнéвий, двоя́русний;

      3. е після м’якого приголосного (неподовженого), яким закінчується

        основа іменника м’якої групи: бурело́ м, землемíр, землетру́с, киснетерапíя, краплеподíбний, працездатний, скéлелаз, а в деяких словах — і після шиплячого: дружелю́ бний, ножетримáч, овочесхо́ вище, Січесла́ в, але

        традиційно: коно́ в’язь, коногін, костогрúз, костопрáв, повітродýв,

        повітрозабíрник, свиномáтка, свинопа́ с;

      4. е після й, яким закінчується основа іменника м’якої групи, та після

      м’якого подовженого приголосного першої частини графічно передаємо буквою є: боєзда́ тність, краєзнáвство, націєтвóрення, життєзда́ тний,

      життє́пис, сміттєзбира́ льний, хімієтерапія.


      Роль сполучного звука у складних словах виконує також останній голосний першого невідмінюваного іменника чи першої незмінної основи іншомовного походження, переважно о, а (автовокзáл, відеозáпис, дискоклýб,

      Євросою́ з, Європарлáмент, кінофíльм, наночасти́ нки, радіокоміте́т, стереоапарату́ра; медіалінгві́стика, медіастилістика), а також голосний, яким закінчується перше слово, зокрема и (всюдихíд, двадцятирічний, триáтомний, трикілометрóвий, тринíжок, триóкисень, чотирибáльний, чотирикýтник, чотириосьовúй, семидéнний,), е (морепродýкти,

      сонцестоя́ння), а (кількаразóвий, кількаповерхо́ вий, півтораметрóвий, сім’ядóля, сім’япрóвід, сорокарічний), о (дев’яносторі́чний, стометро́ вий, сторі́ччя), у (двою́ рідний, трою́ рідний).

      Складні слова без сполучного голосного звука

    3. Складні слова утворюємо без сполучного голосного звука, якщо:

      1. перша основа закінчується на приголосний звук (Болгра́ д, Вúшгород, Мúргород, Нóвгород, крайнéбо, пі́вдень, хлорбензо́ л, хлорвінíл) та -ох, що є закінченням родового відмінка числівників два — чотири в порядкових числівниках і співвідносних із ними іменниках (двохсóтий, трьохтúсячний, чотирьохмільйóнний, чотирьохмілья́рдний; двохсотрíччя, трьохсотрі́ччя, чотирьохсотріччя);

      2. першу основу скорочено до приголосного: артпóлк, будмайдáнчик, драмтеáтр, завкáфедри, літстýдія, медза́ клад, міськрáда, педуніверситéт.

      Складні слова пишемо разом і з дефісом

    4. Разом пишемо:

      1. складноскорочені слова (мішані та складові абревіатури) й похідні від них: адмінресýрс, адмінрефóрма, академвідпýстка, багатвéчір, бухóблік, виконро́ б, власкóр, держмúто, держустанóва, елітжитло́ ,

        інвалю́ та, інофірма, інвестпроéкт, інтербригáда, інформповідóмлення,

        інформцéнтр, Кабмíн, Київзеленбýд, комба́ т, лісгóсп, медперсонáл, мультфíльм, Нацба́ нк, нардéп, ощадкни́ жка, епідемситуáція, профспі́лка, Святвéчір, соцзабезпéчення, соцстра́ х, спецзавдáння, спецвúпуск, спортмайдáнчик, фармпрепара́ т; комба́ тівський, профспілко́ вий, соцстра́ хівський;

      2. слова з першими регулярно вживаними іншомовними компонентами

        на голосний та приголосний: абро-, авіа-, авто- (‘само’, ‘автоматичний’), агро-, аеро-, аква-, алко-, арт-, астро-, аудіо-, біо-, боди-, боді- (перед голосним), веб-, геліо-, гео-, гідро-, дендро-, екзо-, еко-, економ-, етно-, євро-, зоо-, ізо-, кібер-, мета-, метео-, моно-, мото-, нарко-, нео-, онко-,

        палео-, пан-, пара-, поп-, прес-, псевдо-, соціо-, теле-, фіто-, фолк- (фольк-

        ), фоно- та ін.: аброморфéма, авіарéйс, автовідповідáч, агробíзнес, аеромéтод, акватéхніка, алкотéст, артрúнок, астрокорéкція, аудіоальбóм, біоцúкл, бодибíлдинг, бодіáрт, вебсторíнка, геліоцéнтр, геополíтика,

        гідропáрк, дендропáрк, екопродýкти, економклáс, етногýрт, єврозо́ на, євроремóнт, зоосáд, кібермашúна, метамóва, метеостáнція, моновистáва, мотокрóс, наркобíзнес, неомодерні́ст, онколікáрня, панамерикáнський,

        параолімпíєць, попмýзика, попгýрт, пресконферéнція, псевдонаýка, псевдогромадя́нський, соціосфéра, телехрóніка, фітотерапíя, фолкгýрт, фолькмýзика, фонозáпис; так само слова з питомими компонентами іно-

        (іншо-, інако-), лже-: іновір лжепрорóк, лжесвíдок.

        ець, іншовір

        ець, інакодýмець, іншодýмець;


        Примітка. Якщо такі іншомовні компоненти приєднані до власного імені, то їх пишемо з дефісом: пан-Єврóпа, псéвдо-Фáуст.


      3. слова з першим іншомовним компонентом, що визначає кількісний (вищий від звичайного, дуже високий або слабкий, швидкий і т.ін.) вияв чого-небудь: архі-, архи-, бліц-, гіпер-, екстра-, макро-, максі-, міді-, мікро-, міні-, мульти-, нано-, полі-, преміум-, супер-, топ-, ультра-,

        флеш-: архіскладнúй, архішахрáй, архидия́кон, бліцновúни, бліцопи́ тування, гіперзвýк, гіпермáркет, екстраклáс, макромолéкула, макроеконóміка, максіóдяг, мідіóдяг, мікроорганíзми, мікрохвúлі, мікрочастúнка, мініблóк, мінідúск, мінікомп’ю́ тер, мультимільйонéр, нанокомп’ю́ тер, наночастúнки,

        полісахарúди, полімотивáція, преміумкла́ с, супермáркет, супермодéль, супермóдний, топмéнеджер, топмодéль, ультразвýк, ультрамодний, флешінтерв’ю.


        Примітка 1. У компонентах максі-, міді- кінцевий і в позиції перед приголосним наступного слова не переходить в и: максімо́ да, максісу́кня, мідімо́ да, мідіспідни́ця.

        Примітка 2. Компонент топ- із числівниками не поєднуваний.


      4. слова з першим іншомовним компонентом анти-, віце-, екс-, контр-, лейб-, обер-, штабс-, унтер-: антивíрус, віцепрем’є́р, віцекóнсул, ексчемпіо́ нка, ексмінíстр, експрезидéнт, контрадмірáл, контрудáр, лейбгвардíєць, лейбме́дик, оберма́ йстер, оберофіцéр, оберлейтенáнт, оберпрокурóр, штабскапіта́ н, унтерофіце́р.

        Примітка 1. Із власною назвою (прізвищем) такі компоненти пишемо з дефісом:

        «Анти-Дюринг», екс-Югослáвія.

        Примітка 2. У компонента анти- кінцевий и в позиції перед голосним наступного слова не переходить в і: антиелектро́ н, антиімперіалісти́ чний, антиінфекці́йний, антиінфляці́йний, антиістори́ чний, антиоки́ слювач, антиурядо́ вий (див.: § 31).


      5. складні слова, першою частиною яких є кількісний числівник, записаний словом: двадцятип’ятиповерхóвий, двобічний, двоóкий, півтораметрóвий, п’ятсотдвадцятип’ятирíччя, сімдесятирі́ччя,

      сімсотсорокарíччя, сорокарíчний, сторі́ччя, тривідсо́ тковий, трикýтник, трия́русний, чотириáктний, чотиримісячний.

    5. З дефісом пишемо:

  1. слова, утворені повторенням того самого дієслова, що виражають інтенсивну дію: писа́ в-писа́ в, роби́ в-роби́ в, ходи́ в-ходи́ в; прикметника чи прислівника, що передають високий ступінь вияву ознаки: бі́лий-бі́лий, бага́ то-бага́ то, далéко-далéко, леге́нький-леге́нький, ле́две-ле́две, си́ ньо- си́ ньо, ти́ хо-ти́ хо;

  2. складні слова, утворені внаслідок поєднання слів синонімів: ги́ дко- бри́ дко, зро́ ду-ві́ку, ти́ шком-ни́ шком, ча́ сто-гу́сто; слів-антонімів: більш- менш, ви́ димо-неви́ димо, купíвля-прóдаж; близьких за значенням слів, що передають єдине поняття: ба́ тько-ма́ ти (батьки), хліб-сіль (їжа); слів із тим самим коренем, але з різними закінченнями, префіксами чи

    суфіксами: вели́ кий-превели́ кий, з да́ вніх-даве́н, з ді́да-пра́ діда, ма́ ло-пома́ лу,

    повік-ві́ки, ра́ дий-раді́сінький, си́ ла-силе́нна, ти́ хий-тихе́сенький.


    Примітка. Два однакових іменники або числівники, один з яких має форму називного відмінка, а другий — орудного, пишемо окремо: кінéць кінцéм, честь чéстю, чин чúном, однúм однá.

  3. складні слова, що означають приблизність: день-дру́гий, годи́ на-дві, не сього́ дні-за́ втра, три-чоти́ ри.

    Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизності або певних числових меж можуть складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У такому разі між ними ставимо тире: 3 — 4 дні, у́чні 8 — 10 клáсів.

  4. складні вигуки та звуконаслідування, утворені переважно повторенням того самого звукосполучення: гей-гéй, ґе-ґе-ґé, дзень-дзелéнь, їй- бóгу, їй-прáво, кру-крý, ку-кý, курлú-курлú, ого-го-гó, ой-ой-óй, ох-хо-хó, тук- тýк, тьох-тьóх;

  5. скорочення з належними до них цифрами: Ан-124, Ан-225, Б-17, БУ-1, ДС-3, ЖЕК-9, Зеленбу́д-4, Су-53, Ту-154, Як-42;

  6. числівниково-літерні найменування класів, будинків, корпусів,

    поштових відділень тощо: 7-А клас, 10-В клас, будúнок № 28-Г, кóрпус 3-А; Кúїв-1;

  7. ініціальну абревіатуру, написану великими або малими літерами, з будь-яким словом: ВІЛ-інфéкція, ДНК-анáліз, ДНК-експерти́ за, ВІП-зáла, е-декларувáння, е-декларáція;

  8. дві ініціальні абревіатури, написані великими літерами: ВІЛ-СНІД;

  9. слова-терміни, до складу яких уходить літера алфавіту: П-поді́бний, Т-поді́бний;

  10. за традицією карт-блáнш, стáтус-кво та ін.


§ 36. Складні іменники

  1. Разом пишемо:

    1. складні іменники, у яких поєднані за допомогою сполучного голосного звука дві основи, друга з яких — віддієслівного походження: водопíй, водолáз, газогíн, глибиномíр, глинокóп, дроворýб, лісоспла́ в, ляльковóд, металорíз, м’ясої́д, самохі́д, сінокíс, солевáр, стрічкорíз, теплово́ з, трубоклáд, хлібодáр, хліборíз;

    2. складні іменники, утворені поєднанням прикметникової та іменникової основ за допомогою сполучного голосного звука: білокрі́вці, високогíр’я, густолíсся, дрібнóліс, жовтóцвіт, синьоцві́т, червононíжка, червонопíрка, чорнóзем, чорно́ ліс, чорнóслив;

    3. складні іменники, утворені за допомогою сполучного голосного

      звука з двох іменникових основ: верболіз, газобало́ н, глинопісóк, лісосте́п,

      людинодéнь, льонолавсáн, металоплáст, носоріг, сталебетóн,

      тóннокіломе́тр, торфогній, шлакоблóк), а також іменники, першою

      частиною яких є незмінна основа іншомовного походження на о, а: автомагістрáль, агрокультýра, велопробі́г, відеофі́льм, дискомýзика, кінозáл, радіокомітéт, стереоекрáн, фотоспрáва, єврорúнок, нанодіагно́ стика; медіалінгвістика;

    4. складні іменники, утворені з дієслова у формі другої особи однини наказового способу та іменника: горúцвіт, зірви́ голова, перекоти́ по́ ле, пройдúсвіт; Колúвушко, Непúйпиво, Непúйвода, Перебúйніс, Тягнúбік, Убúйвовк (прізвища);

    5. складні іменники, утворені з кількісного числівника у формі родового відмінка (для числівників дев’яносто, сто — називного), іменникової основи та суфікса: дванадцятито́ нка, двохсотрі́ччя, дев’яностоп’ятирíччя, дев’яносторíччя, стоп’ятдесятиріччя, сторíччя,

      трьохсотп’ятдесятирíччя, шестидéнка.


      Примітка. Якщо такий числівник у складних іменниках означає дво-, тризначне число і записаний цифрами, то його приєднуємо до другої частини за допомогою дефіса: 750-рі́ччя, 900-рíччя.


    6. складні іменники з першою частиною напів-, полу-: напівавтомáт, напівімлá, напівкýщ, напівлюдúна, напівмáвпа, напівпітьмá, напівпрáвда, напівфабрикат; полýдрабок. полýкіпок, полýмисок.


      Примітка. Невідмінюваний числівник пів зі значенням ‘половина’ з наступним іменником — загальною та власною назвою у формі родового відмінка однини пишемо окремо: пів áркуша, пів відрá, пів годúни, пів лі́тра, пів мíста, пів огіркá, пів óстрова, пів я́блука, пів я́щика, пів я́ми; пів Єврóпи, пів Кúєва, пів Украї́ни. Якщо ж пів з наступним

      іменником у формі називного відмінка становить єдине поняття і не виражає значення

      половини, то їх пишемо разом: півáркуш, пíвдень, півзáхист, півкóло, півкýля, півлі́тра (розм. ‘пляшка з горілкою або іншою випивкою ємністю 0,5 літра’), півмі́сяць, півóберт, півовáл, півóстрів.


    7. складні іменники, утворені з трьох і більше основ: автомотогурто́ к, радіоспектрогеліогрáфія, світловодолікува́ ння, термогідродина́ міка.

  2. З д е ф і с о м пишемо:

  1. складні іменники, утворені з двох самостійних іменників без сполучного голосного звука.

    У них відмінюємо або обидва іменники, або тільки другий. Обидва іменники відмінюємо, якщо вони означають:

    а) спеціальність, професію, наукові звання: гінекóлог-ендокринóлог, лі́кар-еко́ лог, магніто́ лог-астроно́ м, худóжниця-карикатурúстка, член- кореспонде́нт;

    б) протилежні за змістом поняття: купі́вля-про́ даж, ро́ зтяг-стиск;

    в) казкових персонажів: Зáйчик-Побігáйчик, Лисúчка-Сестрúчка, Цап-

    Відбувáйло;

    г) рослини: брат-і-сестрá.

  2. другий іменник складного слова відмінюємо, якщо перший:

    а) визначає певну прикмету чи особливість предмета, особи, явища, названих другим: бíзнес-план, бі́знес-проє́кт, блок-систéма, буй-ту́р, ди́ зель- мото́ р, до́ пінг-контрóль, дур-зíлля, жар-пти́ ця, інтерне́т-видáння, інтерне́т-пóслуга, ко́ зир-ді́вка, компа́ кт-диск, кре́кінг-проце́с, піа́ р-áкція, піа́ р-кампáнія, розрúв-трава́ , фан-клýб, фі́тнес-клуб, чар-зілля;

    б) є назвою літери грецького алфавіту, що лексикалізувалася: áльфа- прóмені, áльфа-рóзпад, áльфа-частúнка, бéта-прóмені, бéта-рóзпад, бéта- частúнка, дéльта-промíння, дéльта-фýнкція, дéльта-частúнка;

    в) разом із другим становить єдине найменування військового звання, державної посади (генера́ л-лейтена́ нт, генерáл-майóр, прем’є́р-мінíстр), одиниці вимірювання чого-небудь (кілова́ т-годи́ на, мегавáт-годúна), узвичаєних музичних понять (до-діє́з, мі-бемóль, сі-бемóль, соль-діє́з та ін.), проміжних сторін світу (норд-ве́ст, норд-о́ ст), деяких рослин (сон-травá, мáти-й-мáчуха);

    г) є невідмінюваним іменником іншомовного походження: сýші-бар, караóке-бар;


  3. складні іменники, утворені з двох самостійних слів за допомогою сполучного голосного о: монгóло-татáри, ýгро-фíни, А́ встро-Угóрщина;

  4. першу частину складного слова (написану разом або з дефісом), за якою вжите слово з такою самою, як у першої, другою частиною: áудіо- та відеопродýкція, кýлько- й роликопідши́ пники, нáціє- й державотвíрні процéси, рáдіо- й телеапарату́ра, тéпло- й гідроелектроста́ нції.

§ 37. Прикладка

Між прикладкою та означуваним іменником ставимо дефіс або ж пишемо їх окремо, що залежить від їхнього значення та місця одне щодо одного.

Примітка. Про вживання розділових знаків із поширеними прикладками читай у §

121.


  1. Дефіс ставимо:

    1. якщо означальний (прикладковий) іменник ужито після

      означуваного іменника: вовк-жадню́ га, ді́вчина-розу́мниця, земля́-мáти, козáк-характéрник, краї́на-інвéстор, краї́на-кредитóр, мóва-джерелó, мóва- посерéдниця, óчі-намистúнки, хло́ пець-патріóт, хлóпчик-мізúнчик, Украї́на-

      нéнька.

    2. якщо означальним іменником є родова назва, ужита після іменника — видової назви: Дніпрó-рікá, звіробíй-травá, Йордáн-рíчка, Сапýн- горá;

    3. якщо означуваний і означальний іменники можуть мінятися місцями, але означальну роль виконує другий іменник: ді́вчина-грузи́ нка і грузи́ нка-

      ді́вчина, учи́ тель-фіз худо́ жник;

      ик і фі́зик-учи́ тель, худо́ жник-пейзажи́ ст і пейзажи́ ст-

    4. якщо означальний іменник уходить до складу терміна, де він утратив

    своє значення, унаслідок чого постав складний іменник без сполучного звука: гриб-парази́ т, жук-корої́д, зáєць-біля́к, зáєць-русáк, льон-довгуне́ць, льон-кучеря́вець, льон-сирéць.

  2. Дефіс не ставимо:

  1. якщо означальний іменник ужито перед означуваним: не́нька Україна:

  2. якщо означальний іменник є видовою назвою щодо першого

    іменника — родової назви: горá Сапýн, держа́ ва Україна, мі́сто Ки́ їв, ріка

    Дніпрó, селó Мóринці, трава́ звіробій.

    § 38. Складні числівники

    1. Р а з о м пишемо:

      1. складні кількісні числівники: одинáдцять, півторá, п’ятдеся́т, три́ ста (трьохсо́ т, трьомстáм, трьомастáми, (на) трьохстáх);

      2. складні порядкові числівники, останнім компонентом яких є -сотий,

      -тисячний, -мільйонний, -мільярдний: дев’ятисо́ тий, трьохсо́ тий; двохтúсячний, десятитúсячний, п’ятсоттридцятити́ сячний; чотирьохмільйо́ нний, п’ятдесятимільйóнний, шістдесятип’ятимільйо́ нний; семимілья́рдний, трьохмілья́рдний.

      Примітка 1. Складені кількісні та порядкові числівники пишемо окремо: ти́ сяча п’ятсо́ т, три́ дцять ві́сім; мільйóн трьохти́ сячний, мілья́рд чотирьохмільйóнний, ти́ сяча дев’ятсо́ т вісімдеся́т восьмий.

      Примітка 2. Кількісні та порядкові числівники, до складу яких уходить форма з

      половиною й под., також пишемо окремо: дві з половúною тúсячі, три з полови́ ною ти́ сячний загі́н.

    2. З дефісом пишемо порядкові числівники, перша частина яких передана цифрами: 3-ти́ сячний, 35-мільйо́ нний, 4-мілья́рдний.

§ 39. Складні займенники

  1. Разом пишемо складні неозначені займенники, утворені від займенників інших семантичних груп за допомогою словотворчих часток аби-, ані-, де-,-сь: абúхто (абúкого, абúкому і т. д.), абúякий (абúякого, абúякому і т. д.), абúчий (абúчийого, абúчийому і т. д.), аніхтó (анікóго, анікóму і т. д.), аніщó (анічóго, анічóму і т. д.), анія́кий (анія́кого, анія́кому і т. д.), анічúй (анічийóго, анічийóму і т. д.), дéхто (дéкого, дéкому і т. д.),

    дéщо (дéчого, дéчому і т. д.), дéякі (дéяких, дéяким і. т. д.), хтось (когóсь, комýсь і т. д.), щось (чогóсь, чомýсь і т. д.) якúйсь (якóгось, якóмусь і т. д.), котрúйсь (котрóгось, котрóмусь і т. д.).

  2. З дефісом пишемо складні неозначені займенники, що мають у своєму складі словотворчі частки будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, бозна-: будь-хто́ , (будь-когó і т. д.), будь-що́ (будь-чого́ і т. д.), будь-чи́ й,

будь-яки́ й; котри́ й-будь, хто-бу́дь, чий-бу́дь, що-бу́дь, яки́ й-будь; котрúй- не́будь, хто-не́будь, чий-не́будь, що-не́будь, яки́ й-не́будь; кáзна-хто, кáзна- чий, ка́ зна-що, кáзна-якúй; хто́ зна-яки́ й; бóзна-що. Але: будь у ко́ го, будь на чо́ му, ка́ зна з ким, хтóзна при ко́ му, бóзна в ко́ го, бо між часткою і займенником ужито прийменник.


§ 40. Складні прикметники

  1. Р а з о м пишемо складні прикметники зі сполучними голосними о, е (е після м’якого приголосного та графічно є після й); з першою іменниковою основою на приголосний; з першою числівниковою основою на и, о, а, що виконують роль сполучного голосного, та на приголосний. Вони охоплюють:

    1. складні прикметники, утворені від складних іменників, які пишуть разом: агрокультýрний (агрокультýра), електросилови́ й (електроси́ ла), лісостеповúй (лісостéп), монокультýрний (монокультýра), м’ясозаготівéльний (м’ясозаготíвля), радіофізи́ чний (радіофі́зика),

      самохі́дний (самохід), сірковóдневий (сірковóдень), теплообмі́нний

      (теплоо́бмін), хлібозаготіве́льний (хлібозаготі́вля), цементобетóнний

      (цементобетóн), чорнозéмний (чорнóзем);

    2. складні прикметники, утворені з іменника та узгодженого з ним прикметника: високоврожáйний (висóкий урожáй), внутрішньоóчний (внýтрішнє óко), довгохвильовúй (дóвгі хви́лі), загальнодостýпний (загáльний дóступ), загальноосвíтній (загáльна осві́та), західноукраїнський (Зáхідна Украї́на), зовнішньополітúчний (зóвнішня

      полíтика), короткостебловúй (корóтке стеблó), легкоатлетúчний (легка́ атле́тика), мовностильовúй (мóвний стиль), молочнопромислóвий (молóчна промислóвість), м’якопіднебíнний (м’якé піднебíння), народногосподáрський (нарóдне господáрство), народнопоетúчний (нарóдна поéзія), низькопродуктúвний (низькá продукти́вність), первіснообщúнний (первíсна общи́на), правоберéжний (прáвий бéрег), сільськогосподáрський (сільське́

      господáрство), східнослов’я́нський (східні слов’я́ни);

    3. складні прикметники, утворені з дієслова і залежного від нього безсуфіксного іменника: волелю́ бний, деревообрóбний, машинобудівнúй, світлопоглинáльний, сміттєочиснúй, соломоподрíбнювальний, сталерозливнúй, струмовимíрювальний.


      Примітка. Якщо друга частина походить від префіксального дієслова, то складний прикметник пишемо з дефісом: вантáжно-розвантáжувальний, контрóльно- вимі́рювальний;

    4. складні прикметники, перший компонент яких утворений від прислівника, а другий — від прикметника: багатопрогінний, важкорозчúнний, круглообертáльний, легкозайми́ стий, малочутлúвий, сильнодíйний, тонкомíрний, тугопла́ вкий чи від дієприкметника: багатоспрямóваний, важкопрогнозóваний, високооплáчуваний, густозасéлений, довгоочíкуваний, маловжúваний, низькооплáчуваний,

      новоутвóрений, новозаснóваний, різноспрямóваний, свіжозрýбаний, свіжоскóпаний, слабконатя́гнутий, тонкомéлений, тонкорозпорóшений.

      Примітка 1. Прислівники, утворені з відносних (зрідка — якісних) прикметників, здебільшого зберігають на собі логічний наголос і не зливаються в одне слово з наступним прикметником або дієприкметником: абсолю́ тно сухи́ й, валéнтно пов’я́заний,

      вíльно конвертóваний, діаметра́ льно протиле́жний, компете́нтнісно орієнто́ ваний,

      наукóво обґрунто́ ваний, послідо́ вно миролю́ бний, професíйно орієнто́ ваний, соціáльно актúвний, соціáльно свідо́ мий, соціáльно небезпéчний, суспі́льно кори́ сний, суспі́льно необхі́дний, хімі́чно стійкúй, чíтко окре́слений.

      Примітка 2. У складних термінах перший прислівниковий компонент, що уточнює

      значення другого прикметникового компонента, пишемо разом із ним:

      видовженотупоконі́чний, короткогрушоподі́бний, округлояйцеподі́бний;


    5. складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основний, переважно термінологічний зміст передає останній прикметник, а попередні лише звужують, уточнюють його: вузькодіалéктне (мóвне я́вище), глибокозадньоязикóвий (звук), давньоверхньоніме́цька (мóва), двовуглеки́ слий (газ), лінгвостилісти́ чні (особли́вості), середньоверхньоніме́цька (мóва), середньонижньоніме́цька (мóва); також — глухоніми́ й, сліпоглухоніми́ й;

    6. складні прикметники, першою частиною яких є іменник з основою на

      м’який приголосний: вуглецевмісний та на й: кальцієвмісний, натрієвмісний;

    7. складні прикметники з першою іменниковою основою на приголосний: натрійоргані́чний, хлорфено́ льний;

    8. складні прикметники, першою частиною яких є числівник, написаний

    словом, з основою на и: двадцятиповерхо́ вий, десятиметрóвий, п’ятдесятитóнний, семиразо́ вий, стодвадцятип’ятирі́чний, трипудо́ вий, чотириколісний, о: двометро́ вий, двоосьови́ й, столітро́ вий, а: сорокагоди́ нний, сорокаде́нний та на приголосний: піввіде́рний, півкілограмо́ вий, півкілометро́ вий, півлітро́ вий.

  2. З дефісом пишемо:

  1. складні прикметники, утворені від складних іменників, що їх також пишуть із дефісом: генера́ л-губерна́ торський (генера́л-губерна́тор), ди́ зель- мото́ рний (ди́ зель-мото́р), монгóло-татáрський (монгóло-татáри), націонáл- патріотúчний (націонáл-патріóт), норд-о́ стовий (норд-о́ст), сі-бемóльний (сі- бемóль), соціа́ л-демократи́ чний (соціа́л-демокра́т), соціа́ л-патріотúчний

    (соціа́л-патріóт), соціа́ л-пацифíстський (соціа́л-пацифíст), ýгро-фíнський

    (ýгро-фíни); Іва́ но-франкíвський (Іва́но-Франкíвськ), Пýща-водúцький (Пýща- Води́ця);

  2. складні прикметники, утворені за допомогою сполучного голосного о

    з двох прикметникових основ; вони об’єднують:

    а) складні прикметники, основи яких називають незалежні поняття

    агра́ рно-промислóвий, архітектýрно-будіве́льний, військо́ во-морськи́ й,

    військо́ во-польови́ й, військо́ во-спорти́ вний, воє но-промисло́ вий, воє но-

    стратегічний, електро́ нно-обчи́ слювальний, киснéво-воднéвий, крáпково-

    штриховúй, культу́рно-технічний, лінíйно-стрічковúй, лісопи́ льно- струга́ льний, мо́ вно-літерату́рний, молóчно-м’яснúй, музúчно-танцювáльний, м’я́льно-тіпáльний, навча́ льно-виховни́ й, навчáльно-наукóвий, наукóво- експериментáльний, науко́ во-прикладнúй, постача́ льно-збу́товий, свердли́ льно-довба́ льний, свердлúльно-шліфувáльний, свинцéво-мíдний, спúнно-черевнúй, столя́рно-тесля́рський, судúнно-капіля́рний, сушúльно- сортувáльний, суспільно-політи́ чний, худóжньо-реставрацíйний; між компонентами таких складних прикметників можна вставити сполучник і,

    пор.: агра́ рний і промисло́ вий, навча́ льний і виховнúй.

    Примітка. Складні субстантивовані прикметники військовозобов’я́заний, військовополоне́ний пишемо разом;


    б) складні прикметники, перша основа яких закінчується на -ико (-іко): діале́ктико-матеріалісти́ чний, істо́ рико-культу́рний, лíрико-епíчний, лóгіко-граматúчний, мéдико-генетúчний, меха́ ніко-математи́ чний,

    полі́тико-економі́чний, хíміко-бактеріологíчний;

    в) складні прикметники, перша основа яких не має прикметникового суфікса, але за змістом вона однорідна з другою основою зóлото-валю́ тний, крохма́ ле-па́ токовий, м’я́со-во́ вня́ний, м’я́со-моло́ чний, м’я́со-сáльний, м’я́со- яє́чний, óвоче-картопля́ний, óвоче-молóчний, цýкро-протеїновий.

    Примітка. Складні прикметники такого зразка, уживані як наукові терміни, пишемо разом: головонóгі;


    г) складні прикметники, основи яких означають якість із додатковим відтінком, відтінки кольорів або поєднання кількох кольорів в одному предметі: блаки́ тно-си́ ній, гіркува́ то-солóний, жóвто-блакúтний,

    жовтувáто-рожéвий, ки́ сло-соло́ дкий, моло́ чно-бі́лий, сіро-голуби́ й, сліпýчо-

    бíлий, те́мно-зеле́ний, черво́ но-зеле́но-си́ ній, але: жовтогаря́чий, червоногаря́чий (окремі кольори);

    ґ) складні прикметники, основи яких називають проміжні сторони

    світу: півдéнно-зáхідний, півде́нно-схі́дний, півні́чно-за́ хідний, півні́чно- схі́дний;

  3. складні прикметники, утворені за допомогою сполучного голосного

    o з двох прикметникових основ, що називають поняття з уточнювальним змістом: всесві́тньо-істори́ чний, літерату́рно-худо́ жній, наро́ дно- ви́ зво́ льний, підзо́ листо-боло́ тний;

  4. складні прикметники, перша основа яких є числівником, записаним цифрою, але в його вимові наприкінці з’являється голосний и: 20-поверхо́ вий, 7-разо́ вий, 125-рі́чний, 30-кілограмóвий; о: 90-метро́ вий, 90-рі́чний, 100- годи́ нний; а: 40-гра́ дусний, 40-де́нний.

§ 41. Прислівники

  1. Разом пишемо:

    1. прислівники, утворені сполученням прийменника з прислівником: відни́ ні, відтепе́р, дони́ ні, дотепе́р, забага́ то, задо́ вго, зана́ дто, набага́ то, наві́чно, нада́ лі, надо́ вго, наза́ вжди́ , назо́ всім, на́ скрізь, наспра́ вді, невтямки́ ,

      негара́ зд, ота́ к, ота́ м, оту́т, повсю́ ди, поде́куди, позавчо́ ра, поза́ торік, потро́ ху, утри́ чі.

      Примітка. Від таких прислівників потрібно відрізняти сполучення прийменників із незмінюваними словами, уживаними зі значенням іменника. Такі сполучення пишемо окремо: від сього́ дні, до за́ втра, на за́ втра, на по́ тім (пор. не відклада́ йте цього́ до за́ втра, на за́ втра, на по́ тім); за багато (пор.: забага́ то гуля́єш і за бага́ то ро́ ків упе́рше приїхав), на багато, на добра́ ніч, на ура́ ;

    2. прислівники, утворені сполученням прийменника

      з іменником: бе́звісти, вбік (убік), вве́чері (уве́чері), вво́ лю (уво́ лю), вго́ лос

      (уго́ лос), вгорі́ (угорі)́ , вго́ ру (уго́ ру), вдень (уде́нь), взи́ мку (узи́ мку), взнаки́ (узнаки́ ), вниз (уни́ з), відра́ зу, вкрай (укра́ й), вку́пі (уку́пі), влад (ула́ д), влі́тку (улíтку), внизу́ (унизу́), вночі́ (уночі́), восени́ , впень (упе́нь), впере́д (уперéд), впо́ перек (упóперек), впо́ ру (упóру), враз (ура́ з), врáнці (урáнці), вре́шті (урéшті), врі́вень (урівень), врівні (урíвні), вряд (уряд), всере́дині (усерéдині), вслід (услі́д), всмак (усма́ к), вщерть (уще́рть), дове́рху, дові́ку, довко́ ла, дово́ лі, догори́ , додо́ лу, додо́ му, доку́пи, дони́ зу, дотла́ , доще́нту, за́ між,

      за́ очі, запівніч, за́ раз, заразо́ м, збо́ ку, зве́рху, зві́ку, згори́ , зза́ ду, зіспо́ ду, зни́ зу,

      зо́ зла, зо́ кола, зра́ зу, зра́ нку, зре́штою, зро́ ду, зсере́дини, на́ бік, наве́рх,

      наверху́, навесні нави́ воріт, навік, наві́ки, на́ віч, наго́ ру (але на-гора́ ),

      надве́чір, надво́ рі, на́ дголодь, на́ дзелень, надмі́р, надміру, наза́ д, нани́ з,

      нанизу́, наоста́ нок, наоста́ нку, напа́ м’ять, напере́д, наполови́ ну, напоча́ тку, напри́ клад, напро́ весні, нара́ з, наре́шті, на́ рі́вні, наси́ лу, наспі́д, наспо́ ді, насторо́ жі, наяву́, о́ бік, о́ біч, одві́ку, о́ пліч, підря́д, по́ біч, пове́рх, пові́к, пово́ лі, поза́ ду, по́ ночі, по́ пліч, по́ руч, по́ ряд, посере́дині, поча́ сти, скра́ ю, спе́реду, споча́ тку;

    3. прислівники, утворені сполученням прийменника з віддієслівним

      коренем: впа́ м’ятку (упáм’ятку), вперéміш (уперéміш), вплав (упла́ в), вплач

      (упла́ ч), вро́ зкид (урóзкид), вро́ зліт (урóзліт), вро́ зсип (урóзсип), врóзтіч

      (урóзтіч), нави́ літ, наві́дліг, навідріз, наза́ хват, наздога́ д, назу́стріч,

      наперебій, напере́ваги, навперева́ ги, наперекір, напереріз, напідпи́ тку,

      напока́ з, напо́ хваті, напроло́ м, напропа́ ле, наро́ зхват, на́ скоком, на́ спіх;

    4. прислівники, утворені сполученням прийменника з коротким

      (нечленним) прикметником: відда́ вна, воста́ ннє, вручну́ (уручнý), до́ гола́ ,

      допі на, зави́ дна, за́ молоду, за́ ново, затéмна, зви́ сока, зга́ рячу, зле́гка, злі а,

      зно́ ву, зрі сп’я́ну;

      ка, напе́вне, на́ різно, нашвидку́, поблизу́, пома́ лу, спо́ вна́ , спро́ ста,

    5. прислівники, утворені сполученням прийменника та числівника:

      вдвóє (удвóє), втрóє (утрóє), вчéтверо (учéтверо) і т д.; впéрше (упéрше), вдрýге (удрýге), втрéтє (утрéтє) і т. д.; на́ дво́ є, на́ тро́ є, начéтверо і т. д.; удво́ х, утрьо́ х, учотирьóх і т. д.; водно́ , заодно́ , пооди́ нці, спéршу;

    6. прислівники, утворені сполученням прийменника із займенником:

      внічию́ (унічию́ ), втім (утíм), наві о, на́ що, передусім, почі́м, почо́ му, але:

      до чо́ го, за ві́що, за що́ та ін. в ролі додатків;

    7. прислівники, утворені сполученням кількох прийменників з основою

      слова будь-якої частини мови: вдóсвіта (удóсвіта), вподóвж (уподóвж),

      завбільшки, завгли́ бшки, завдо́ вжки, завто́ вшки, завча́ су, завши́ ршки,

      знадво́ ру, навздогі́н, на́ взнак, навки́ дьки, навко́ ло, навкруги́ , навкула́ чки, навми́ сне, навпаки́ , навпере́йми, навпри́ сядки, навпросте́ць, навря́д, на́ вска́ ч,

      на́ вскіс, навскоси́ , навспра́ вжки, на́ встіж, навтікача́ , наздогі́н, нао́ сліп,

      напогото́ ві, позавчо́ ра, попідти́ нню, спідло́ ба;

    8. складні прислівники, утворені з кількох основ (із прийменником

      чи без нього): босо́ ніж, водно́ сталь, ліво́ руч, мимово́ лі, мимоїздом, мимохі́дь,

      мимохі́ть, наса́ мперед, натще́серце, нашвидку́ру́ч, оба́ біч, обіруч, очеви́ дно,

      повсякча́ с, право́ руч, привселю́ дно, самохі́ть, стрімголо́ в, тимчасо́ во, чимду́ж, чимра́ з;

    9. прислівники, утворені поєднанням словотворчих часток аби-, ані-,

    де-, чи-, що-, як- зі словом будь-якої частини мови: аби́ куди, аби́ як;

    аніскі́льки, анітеле́нь, анітро́ хи, анічичи́ рк, анія́к; деда́ лі, деі де, де́коли,

    де́куди; чима́ ло; щове́чора, щогоди́ ни, щода́ лі, щоде́нно, щодня́, щоду́ху, щомі́сяця, щомо́ га, щонайбі́льше, щонайдо́ вше, щонайду́жче, щонайкра́ ще, щонайме́нше, щонайши́ рше, щоно́ чі, щопра́ вда, щора́ з, щора́ зу, щоро́ ку, щоси́ ли, щохвили́ ни і т. д, якомо́ га, я́ кось і яко́ сь (з різними значеннями), якра́ з, якнайбі́льше, якнайду́жче, якнайдóвше і т. д.

    Примітка. Потрібно відрізняти прислівники, утворені з прийменників або часток і слів різних частин мови (їх пишемо разом), від прийменників або часток та іменників, прикметників, займенників, прислівників, що зберігають у реченні свої функції як окремі частини мови (їх пишемо окремо). Пор.:

    Він повернув убік і Хтось ударив спортсмена у бік. Спочатку було слово і З початку розмови вони зрозуміли вашу думку. Прочитай вірш напам’ять і На пам’ять він подарував мені книжку. Усередині щось дуже заболіло і Це правило шукай у середині

    розділу. Хлопці домовилися йти вкупі до міста і У купі піску гралися діти. Зауважую вам востаннє і Вони постукали в останнє вікно. Ми чуємо це вперше і Зайдемо в перше село. Утім, я не заперечую і У тім спектаклі виступав і я. Ми зробили чимало і Чи мало вам допомагали в житті? Нащо було починати справу? і На що ви натякаєте? Ми теж виступали на зборах і Він говорив те ж, що і я. Якось уже воно буде і Як ось і батько на поріг.


  2. Окремо пишемо:

    1. прислівникові сполуки, що складаються з прийменника та іменника, у яких іменник звичайно зберігає своє конкретне лексичне значення й граматичну форму, особливо коли між прийменником і поєднаним із ним іменником можливе означення, виражене прикметником, займенником,

      числівником: без відома, без жа́ лю́ , без кінця́, без кінця́-кра́ ю, без кра́ ю, без

      ла́ ду́, без лі́ку, без мети́ , без на́ міру, без пуття́, без сліду, без смаку́, без

      су́мніву, без уга́ ву, без упи́ ну, без че́рги, в (у) за́ тишку, в (у) нагоро́ ду, в (у)

      но́ гу, в о́ бмін, в обріз, в (у) по́ зику, в (у) ці́лості, до бі́са, до вподо́ би, до гу́рту,

      до ді́ла, до заги́ ну, до запита́ ння, до кра́ ю, до кри́ хти, до ладу́, до ли́ ха, до лиця́, до мі́ри, до ноги́ , до обі́ду, до оста́ нку, до па́ ри, до пня́, до поба́ чення, до пори́ , до пуття́, до ре́чі, до ре́шти, до смаку́, до сме́рті, до снаги́ , до сього́ дні, за годи́ ни, за дня́, за кордо́ н, за кордо́ ном, за раху́нок, за сві́тла, з бо́ лю, з-за кордо́ ну, з кра́ ю в край, з переля́ку, з ра́ дості, з розго́ ну, на бігу́, на бі́с, на вагу́, на ве́сну (але навесні), на ви́ бір, на видноті́, на ві́дча́ й, на відмі́нно, на віку́, на га́ му́з, на го́ лову, на ди́ во, на дозві́ллі, на жа́ ль, на зло́ , на зразо́ к, на льоту́, на ми́ ть, на ніщо́ , на о́ ко, на пору́ки, на проща́ ння, на ра́ дість, на ра́ дощах, на ру́ку, на самоті́, на світа́ нку, на скаку́, на сла́ ву, на сло́ во, на смі́х, на со́ вість, на со́ ром, на ходу́, на шко́ ду, на ща́ стя, над си́ лу, не з руки́ , ні на грі́ш, під бо́ ком, під го́ ру, під си́ лу, по зако́ ну, по змо́ зі, по зна́ ку́, по пра́ вді, по си́ лі, по со́ вісті, по сусі́дству, по су́ті, по че́рзі, по щи́ рості, уві сні́, у по́ міч, у стокра́ т, че́рез си́ лу, як тре́ба;

    2. словосполуки, що мають значення прислівників і складаються з двох

      іменників (зрідка — займенників, числівників) та одного або двох прийменників: від ра́ нку до ве́чора, день у де́нь, з бо́ ку на бі́к, з дня на де́нь,

      оди́ н в оди́ н, раз у ра́ з, рік у рі , сам на сáм, час від чáсу;

    3. словосполуки, що виконують у реченні функцію прислівника і утворені з узгоджуваного прикметника (числівника, займенника) та іменника: дру́гого дня, те́мної но́ чі, тим ра́ зом, тим чáсом;

    4. прислівники, утворені сполученням прийменника по зі збірним

    числівником: по дво́ є, по тро́ є, по че́тверо.

  3. З д е ф і с о м пишемо:

  1. прислівники, утворені від прикметників і займенників за допомогою прийменника-префікса по та суфіксів -ому або -(к)и, зрідка — -(ч)и, -(ж)и: по-ба́ тьківському, по-бойово́ му, по-бра́ тньому, по-господа́ рському, по- і́ншому, по-коза́ цькому, по-на́ шому, по-сво́ єму, по-сусі́дському, по-

    украї́нському, по-христия́нському; по-ба́ тьківськи, по-брате́рськи, по- господа́ рськи, по-лю́ дськи, по-сусі́дськи, по-украї́нськи; по-за́ ячи, по- ведме́жи; також по-лати́ ні.

    Примітка 1. У прислівниках такого зразка, утворених від складних прикметників, що їх пишемо з дефісом, дефіс ставимо тільки після по-: по-соціалдемократи́ чному, по- генералгубернáторському.

    Примітка 2. Прийменник по пишемо окремо від форми місцевого відмінка іменника батько: по бáтькові;


  2. прислівники, утворені за допомогою прийменника-префікса по від порядкових числівників: по-пе́рше, по-дру́ге, по-тре́тє і т. д.;

  3. неозначені прислівники, що мають у своєму складі словотворчі

    частки будь-, -будь, -небудь, казна-, -то, хтозна-: будь-де́, будь-коли́ , будь- куди́ ; коли́ -будь, куди́ -будь; де-не́будь, коли́ -не́будь, куди́ -не́будь, як-не́будь; ка́ зна-де, ка́ зна-коли́ ; аби́ -то, де́сь-то, та́ к-то; хто́ зна-де, хто́ зна-як;

  4. складні прислівники, утворені з двох прислівників: вряди́ -годи́ , десь- і́нде, десь-і́нколи, сяк-та́ к та ін.;

  5. складні прислівники, утворені повторенням слова або основи без

    службових слів чи зі службовими словами між ними: дале́ко-дале́ко, ле́две- ле́две, ось-о́ сь, тúхо-тúхо; будь-що-бу́дь, віч-на́ -віч, всього́ -на́ -всього, де-не- де́, коли́ -не-коли́ , пліч-о́ -пліч, хоч-не-хо́ ч, як-не-я́к;

  6. прислівники термінологічного характеру за традицією: де-фáкто,

де-ю́ ре.

§ 42. Прийменники

  1. Разом пишемо:

    1. складні прийменники, утворені сполученням одного або двох (іноді — трьох) прийменників зі словом будь-якої частини мови: вна́ слідок (уна́ слідок), вподо́ вж (уподо́ вж), впродóвж (упродóвж), за́ мість, навздогíн,

      навко́ ло, навперéйми, назýстріч, напередо́ дні, наприкінці повздóвж;

    2. складні прийменники, утворені з двох і більше простих

    прийменників: за́ для, зара́ ди, окрім посе́ре́д, про́ між.

    , по́ за, помі́ж, по́ над, попере́д, по́ при,


  2. З дефісом пишемо складні прийменники, початковим компонентом яких є прості прийменники з, із: з-за (і́з-за), з-над, з-пе́ред, з-під (із-пі́д), з- по́ за, з-по́ між, з-по́ над, з-по́ під, з-по́ серед, з-про́ між.

  3. Окремо пишемо складені прийменники у (в) ра́ зі, під кіне́ць, під ча́ с.

§ 43. Сполучники

  1. Разом пишемо складні сполучники, утворені внаслідок поєднання повнозначних чи службових слів із частками або прийменниками: ані́ж, зате́, мо́ вби, на́ чеб, на́ чебто, немо́ в, немо́ вби, немо́ вбито, нена́ че, нена́ чебто,

    ні́би, нібито, ніж, о́ тже, ото́ ж, причо́ му, проте́, се́бто, то́ бто, це́бто, щоб,

    якби́ , якщо́ ; також слова: або́ що, то́ що.

    Примітка. Складні сполучники зате́, проте́, щоб, якби́ , якщо́ треба відрізняти від спільнозвучних займенників (те, що) та прислівника (як), що їх пишуть із простими прийменниками за, про та часткою би (б) окремо. Сполучники зате, проте можна замінити одним із протиставних сполучників (а, але, однак), тоді як прийменники за, про та вказівний займенник те — не можна, пор.: Хоч не застав Івана вдома, зате пройшовся і

    За те оповідання його похвалили.

    Сполучник щоб відрізняється від займенника що із часткою б тим, що на займенник що виразно падає логічний наголос. Пор.: Він сказав, щоб усі прийшли і Що б ви сказали, коли б я не приїхав?

    Сполучники якби, якщо відрізняються від спільнозвучного з ними прислівника як із часткою би та займенником що тим, що вони поєднують частини в складному реченні, а на прислівник як завжди падає логічний наголос. Пор.:

    Якби тут був мій товариш, я був би щасливий і Як би краще виконати це завдання! Якщо хочеш, допоможу тобі і Як що трапиться, нарікай на себе.


  2. Окремо пишемо:

    1. сполучники із частками би (б), же (ж): коли́ б, коли́ б то, хо́ ч би, хоча́ б, або́ ж, адже́ ж, але́ ж, бо ж, о́ тже ж;

    2. складені сполучники: дарма́ що, для то́ го щоб, зати́ м що, з то́ го ча́ су як, зважáючи на те що, з óгляду на те що, незважа́ ючи (невважа́ ючи) на те що, пóпри те що, до тóго як, пі́сля то́ го як, та й, так що, тимча́ сом як, тодí як, тому́ що, че́рез те що й под.

  3. З дефісом пишемо сполучники отóж-то, ти́ м-то, тíльки-но, томý-то.

§ 44. Частки

Частки пишемо окремо, а ті, що стали частиною іншого слова, разом та з дефісом.

  1. Окремо пишемо:

    1. частку не з дієсловами: не ї́сти, не пúти; не мо́ же не ба́ чити;

    2. частку не з дієприкметниками, що виконують функцію присудка, з

      дієслівними формами на -но, -то в ролі головного члена односкладного речення та з дієприслівниками: Праця не закінчена; Праці не закінчено; Підлога не вимита; Підлогу не вимито; Дивитися, не підходячи близько; Робити не поспішаючи;

    3. частку не з дієприкметниками, якщо вони мають свої пояснювальні слова: Перед будинком чорніла площа, не засаджена квітами; Я відклав ще не дописаний лист;

    4. частку не зі словом, з яким вона не становить єдиного поняття, а є лише запереченням: Не доля вирішує — людина творить свою долю; То не глибока річка клекоче, то шумить зелений ліс; Йому бракує не вміння виконати цю роботу, а бажання;

    5. частку не з прикметниками у функції присудка, якщо вона заперечує ознаку, виражену ними: Ця річка не широка (заперечення), але: Ця неширока річка впадає в Дніпро (єдине поняття).


      Примітка. Якщо між не і відповідним прикметниковим присудком за змістом речення можливе є (був, була́ тощо), частку не потрібно писати окремо; якщо зв’язка на цьому місці порушує зміст, частку не треба писати разом: Цей будинок не старий (не є старий); але: Цей будинок (є) нестарий (тобто відносно недавно збудований);


    6. частку не з прикметником, що має пояснювальний займенник або прислівник із часткою ні, а також із прикметником, перед яким стоять слова зо́ всім, аж нія́к: Ні до чого не здатна людина; Нітрохи не цікава лекція; Зовсім не великі обов’язки; Аж ніяк не приємні спогади;

    7. частку не з підсилювальними прислівниками та незмінюваними присудковими словами, а також зі словами, що їх пишемо з дефісом: не ду́же, не зо́ всім, не цілко́ м, не від то́ го, не до́ сить, не мо́ жна, не тре́ба;

      розмовля́ють не по-на́ шому;

    8. частку ні, переважно повторювану, уживану для заперечення

      наявності предмета чи ознаки, зокрема в деяких стійких словосполученнях без дієслова (присудка): ні живи́ й ні ме́ртвий, ні кро́ ку да́ лі, ні на ма́ кове зе́рно́ , ні па́ ва ні ґа́ ва, ні ри́ ба ні м’я́со, ні се́ ні те́, ні сюди́ ні туди́ , ні та́ к ні ся́к;

    9. частку ні з формами непрямих відмінків займенників, якщо між

      ними є прийменник: ні в ко́ го, ні в я́кому, ні до ко́ го, ні з ки́ м, ні до чо́ го, ні за́ що і ні за що́ (з різними значеннями), ні на́ що і ні на що́ (з різними значеннями), ні на я́кому;

    10. частку що, яка входить до складених сполучників, прислівників та

      інших часток: дарма́ що, затúм що, ті́льки що, пóки що, хіба́ що, що́ ж до;

    11. частку то в експресивних сполученнях що то за, що то, чи то, які

      виконують функцію підсилювальних часток;

    12. частку би (б), за допомогою якої утворено форму умовного способу дієслова: зайшо́ в би, пішла́ б, ходúло б, співáли б;

    13. частку же (ж), що виконує видільну роль у реченні: Він же

      видатний письменник; Ходи ж зі мною;

    14. частку то, що має у складі речення значення вказівності або визначальності: Нащо то одній людині стільки грошей?


  2. Разом пишемо:

    1. словотворчі частки аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- у складі слів, належних до будь-якої частини мови: аби́ що, аби́ як; аніскі́льки, анітро́ хи, анія́к; деда́ лі, де́коли, де́котрий, де́що; чимале́нький, чима́ ло; щове́чора,

      щогоди́ ни, щоде́нник, щодня́, щодоби́ , щоду́ху, щонайкра́ щий, щопра́ вда, щора́ зу, щоси́ ли; якнайшви́ дше, якомо́ га та ін.;

    2. частки би (б), то, що в складі сполучників немóвби, нíби, щоб,

      якби́ ; немо́вбито, ні́бито; або́що, якщо́ (див. ще § 43) і частку же (ж) у складі стверджувальних часток авжéж, ая́ кже, атóж;

    3. -ся (-сь) (з походження — відзайменникова частка) у зворотних

      дієсловах: вмúвся (вмивсь), одягну́вся (одягну́всь), наївся (наї́всь);

    4. -сь (з походження — відзайменникова частка) у складі займенників

      і прислівників: котри́ йсь, котра́ сь, котре́сь, хтось, щось, яки́ йсь, яка́ сь, якéсь; десь, звíдкись, колúсь, куди́ сь, я́кось;

    5. частку не, коли вона вжита на початку слова будь-якої частини мови

      як префікс, тобто якщо слово без цієї частки не вживане: неві́льник, него́ да, неду́га, не́жить, немовля́, нена́ висть, не́ук; незліче́нний, невпи́ нний, невсипу́щий, нега́ йний, нена́ висний, ненаста́ нний, непохи́ тний, нестя́мний; нево́ лити, незчу́тися, нена́ видіти, нестя́митися, нéхтувати, нездужати (хворіти), непоко́ їтися (хвилюватися), несла́ вити (ганьбити); невдо́ взі, неви́ нно, невпи́ нно, незаба́ ром, непору́шно, непохúтно, несамови́ то. Лише деякі з названих дієслів залежно від їхнього значення із часткою не пишемо

      окремо: не зду́жати (не змогти), не сла́ вити (не прославляти);

    6. частку не в складі префікса недо-, що вказує на неповний вияв дії,

      стану або якості: недобача́ ти, недоїда́ ти, недолю́ блювати, недочува́ ти;

      недови́ конаний, недоде́ржаний, недозрі ий, недока́ заний, недооці́нений,

      недопи́ саний, недоро́ слий, недочу́тий; недо́ биток, недо́ їдок, недокрів’я,

      недо́ літок, недорі , недося́жність, недоторка́ нність, недо́ ук. Якщо частку

      не вжито для заперечення дії, вираженої дієсловом із префіксом до, то її пишемо з таким дієсловом окремо, пор.: Він недочува́ є і Він не дочýв моїх слів;

    7. частку не з іменниками, прикметниками, займенниками та прислівниками, якщо вони разом означають єдине поняття: невмі́ння, нево́ ля,

      неврожа́ й, недо́ ля, непра́ вда, несподіванка; небалаку́чий, невда́ лий, невесе́лий,

      невче́ний, недо́ брий, незбагне́нний, немали́ й, неписьме́нний, несміли́ вий; неаби́ хто, неаби́ який; невдога́ д, невже́, невпа́ м’ятку, невтямки́ , нега́ дано, недале́ко, недарма́ , неду́рно, не́хотя, а також із прийменниками (незважа́ ючи на.., невважа́ ючи на...) та сполучниками (немо́ в, ненáче, ненáчебто);

    8. частку не з дієприкметником, якщо він є означенням до іменника і не

      має своїх пояснювальних слів: незакі́нчена пра́ ця, нез’ясо́ вані пита́ ння, непрочúтаний текст, неспросто́ вані факти, незабýті імена;

    9. частку ні із займенниками та прислівниками: ніхто́ (ніко́ го), нічи́ й

    (нічиїм), ніщо́ (нічо́ го), нія́кий (нія́кому); ніде і ніде́, ніза́ що, нізві́дки,

    нізвідкіля́, ні́коли і ніко́ ли, нíкуди і нікýди, ніна́ що, ніскі́льки, нітро́ хи, ніяк і

    нія́к.


  3. З дефісом пишемо:

  1. словотворчі частки -бо, -но, -от, -то, -таки, коли вони виділяють значення окремого слова: іди́ -бо; дава́ й-но; ті́льки-но; так-о́ т, як-о́ т; отаки́ й-то, сті́льки-то, ти́ м-то, я́кось-то; важки́ й-таки́ , усе́-таки́ , діста́ в- таки́ , так-таки́ .

    Примітка 1. Якщо між цими частками та словом, до якого їх приєднують, стоїть інша частка, усі троє слів пишемо окремо: іди́ ж бо; ті́льки ж но (повідомили); скі́льки ж то (написано); чи́ м би то (втішити); усе́ ж таки (домовилися).

    Примітка 2. Частку таки пишемо окремо від тих слів, яких вона стосується, якщо

    вона стоїть перед ними: Він таки забіг до друга.


  2. словотворчі частки будь-, -будь, -небудь, казна-, хтозна-, бозна- із займенниками і прислівниками: будь-хтó, будь-яки́ й, будь-де, будь-коли́ ; коли́ -будь; що-будь; хто-нéбудь, чий-нéбудь, кудú-нéбудь; кáзна-комý, кáзна- де, хтóзна-якúй, хтóзна-колú, бóзна-чий, бóзна-як;

  3. частку не з власними назвами: не-Єврóпа, але із загальними назвами

Тихо в хаті стало;

Тільки наймичка шептала:

«Мати... мати... мати...» (Т. Шевченко).


Примітка 2. Коли знак оклику чи знак питання, а також крапки стоять у кінці прямої мови, то наступне речення (слова автора) пишемо з малої букви: